Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Лео стояв біля клубу "Діамант", вдихаючи густе повітря, насичене димом, потом і страхом. Його люди вже оточили будівлю, закриваючи всі виходи. Деякі з них ховалися за машинами, інші – піднімалися по пожежних сходах, щоб зайняти вигідні позиції для стрільби.

Маріо підійшов до нього, його обличчя було напруженим.

— Останній шанс перед штормом, Лео. Ми можемо дати їм можливість здатися.

Лео глянув на двері клубу, звідки лився глухий бас важкої музики. Здавалося, що це останній відголосок їхньої могутності – звук, що ось-ось обірветься.

Він похитав головою.

— Ні. Вони знали, на що йшли. Ми не залишимо свідків.

Маріо кивнув.

— Тоді даємо сигнал.

У повітря здійнявся довгий вовчий свист. Його почули всі.

Все сталося за секунди.

Двері вибили з петель, і в приміщення полетіли димові шашки. Густий, ядучий дим швидко заповнив простір, змушуючи охоронців всередині панікувати. Зі стелі падали кришталеві люстри, лампи розбивалися, розкидаючи гостре скло.

Перші постріли пролунили в задушливій темряві. Лише сліпучі спалахи від пістолетів і автоматів видавали розташування людей.

Лео йшов повільно, вивірено, мов хижак. Він бачив, як один з людей Россі намагався втекти через чорний вихід, але його швидко зупинила черга з глушником.

Дим почав розсіюватися. Клуб, який ще годину тому був місцем розкоші, перетворився на пекло. На підлозі лежали тіла. Білі мармурові плити бару тепер були залиті червоним вином і кров’ю.

У дальньому кутку кімнати, за широким шкіряним диваном, сховався Фабріціо Россі. Він важко дихав, його рука стискала револьвер, але було видно – він розумів, що кінець неминучий.

Лео ступив уперед, його чорні туфлі м'яко торкнулися залитого кров’ю килима.

— Коли твій батько загинув, я сказав йому, що ти не виживеш у цьому світі. Але тепер я бачу – я помилявся, – прохрипів Фабріціо, його голос тремтів від болю.

Лео нахилився, дивлячись йому прямо в очі.

— Не ти перший, хто так думає. І точно не останній.

Постріл.

Фабріціо впав на спину, а червона пляма повільно розпливлася по його білій сорочці. Його очі залишилися відкритими, але вже ні на що не дивилися.

Лео повільно випростався.

Його люди стояли навколо, вдивляючись у свого лідера. Клуб "Діамант" більше не існував. Разом із ним впав останній бастіон Россі.

Але Лео не відчував радості. Лише порожнечу.

Він глянув на Маріо, який підійшов ближче.

— Що далі?

Лео зітхнув, витираючи долонею кривавий слід з піджака.

— Далі ми закриваємо цю ніч. І починаємо нову гру.

Запах гару, пороху і розлитого алкоголю заповнював простір, змішуючись з металевим ароматом свіжої крові. Мерехтливе світло розбитих ламп відкидало спотворені тіні на стіни, наче самі стіни намагалися втекти від побоїща.

Лео повільно провів рукою по обличчю, стираючи краплі чужої крові з щоки. Його пальці липли, залишаючи тьмяний червоний слід на шкірі. Він стояв посеред руїн клубу "Діамант" – колись розкішного місця, де вершилися справи, підписувалися угоди, а тепер – лише зруйнованого притулку для мерців.

Десь позаду чути було хрускіт битого скла під чобітьми його людей. Вони прочісували приміщення, добиваючи тих, хто ще ворушився. Маріо вийшов з-за барної стійки, витираючи рукавом зап’ястя, з якого стікала чиясь кров. Його темні очі блищали в тьмяному світлі.

— Все чисто. Ті, хто не втік, – мертві.

Лео кивнув. Він усе ще стояв біля бездиханного тіла Фабріціо Россі, його думки були десь далеко. Він поглянув униз. Фабріціо дивився в нікуди, його вуста застигли у напівпосмішці – чи то знущальній, чи то приреченій.

— Дивно, правда? – раптом промовив Лео, не зводячи погляду з мертвого ворога. – Вони всі думають, що мають владу. Але в кінці кожен лежить отак – з пустими очима, у власній крові.

Маріо зробив ковток повітря і стиснув щелепи.

— Ми теж колись тут опинимося.

Лео повільно підняв голову.

— Не сьогодні.

Раптом в клубі запанувала тиша. Глуха, важка, мов сама ніч затримала подих.

Лео відчув це ще до того, як почув. Немов тінь проскочила по його шкірі.

Шурхіт.

Краєм ока він побачив рух за зруйнованим столом. Рефлекси спрацювали швидше за думку – Лео різко розвернувся, вихоплюючи пістолет, і натиснув на спусковий гачок.

Глухий удар.

Чоловік, який ще секунду тому намагався піднятися, судомно вдихнув і впав назад, затискаючи руки на розірваному горлі. Його очі, сповнені жаху, затуманились, і тіло обм’якло.

Тиша знову накрила клуб.

Лео повільно опустив пістолет, відчуваючи, як по руках пробігає холодний піт.

— Потрібно швидко закінчувати.

Маріо мовчки кивнув і дав знак іншим. Люди Мартеллі заходилися оперативно збирати докази, спалювати важливі документи і позбуватися камер спостереження.

Лео кинув останній погляд на Фабріціо.

— Занадто багато розмов, занадто мало сили. Тому ти і програв.

Повернувшись спиною, він пішов до виходу.

Зовні ніч була такою ж важкою, як і раніше. Темне небо, всіяне рідкими зірками, висіло над містом, наче холодний наглядач.

Біля машини його вже чекала Софія.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, її обличчя було напружене. Очі блищали в світлі неонових вивісок, і Лео побачив у них занадто багато запитань.

— Це була різанина.

— Це була необхідність.

Вона різко вдихнула, не відводячи від нього погляду.

— Коли ти зупинишся? Коли зупиниться ця війна?

Лео підійшов ближче, їх розділяли лише лічені сантиметри.

— Війна не закінчується. Вона просто змінює правила.

Софія подивилася в його темні очі, шукаючи там щось людське.