Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

був час, коли вона мала знайти власні перлини, — і вона робила це, а я не мала креслити для неї мапу. Ґабріель торувала власний шлях, прислухаючись до свого серця, а не мого.

Іноді, щоб віднайти себе, потрібно спочатку заблукати. Мій племінник Майкл саме це й зробив — після того як закінчив коледж. У нього був план: троє друзів, мікроавтобус і мапа доріг. Для мене то був не зовсім план, але Майкл розраховував на те, що дістанеться з Огайо до університету Нью-Мексико. Він дуже хотів туди потрапити. І сказав, що на те, щоб дістатися з провінційного Ґарреттсвілля в штаті Огайо до Альбукерке, підуть тільки три дні.

Я бачила надто багато зразків «незалежного кіно», щоб вважати це вдалою ідеєю. На шляху до Нью-Мексико може статися будь-що — особливо з патлатим хлопцем на автівці з номерами штату Огайо і трьома гітарами. Я хотіла його врятувати, адже дорогою машина могла зламатися, він міг загубити гроші або й узагалі заблукати. А тому запропонувала йому дещо. На честь закінчення школи я подарую йому квиток до Нью-Мексико. Коли я запропонувала йому цей варіант, то відчула легке запаморочення від захвату.

Але він відмовився — навідріз. Вони хотіли подолати цей шлях разом — у мікроавтобусі його друга.

Скільки миль «пробігло» це авто?

Він не знав.

Воно застраховане?

Він не мав жодного уявлення.

У якому воно стані?

Хтозна.

У моїй уяві зринали картини того, як він блукає десь далеко від нас.

Але я не могла його зупинити.

А тоді ми вирішили поїхати на узбережжя. Мій чоловік не хотів, щоб ми заблукали, як це трапилося минулого року, коли я була за кермом, і купив GPS-навігатор. Хіба я мала право з ним сперечатися? Адже саме я пропустила потрібний поворот і проїхала ще кілька миль, перш ніж це усвідомити.

GPS-навігатор нагадував крихітний телевізор, прикріплений до нашого вітрового скла. Коли починаєш їхати, на його екрані поступово розгортається мапа. Якщо повертаєш не туди, він каже тобі розвернутися. Жіночий голос постійно вказує тобі шлях. «За 800 ярдів поверніть ліворуч на автостраду», — каже він. Через двадцять хвилин я вже сама хотіла сказати їй, куди їй треба «їхати». Мені страшенно не подобається, коли кожні п’ять хвилин хтось розповідає мені, куди треба їхати, особливо якщо цей «хтось» говорить із британським акцентом і кожну дорогу називає «автострадою».

— Хіба не чудово? — тішився чоловік.

Аж ніяк. Я зненавиділа цю річ. Він заснув на пасажирському сидінні, довіривши наш маршрут анонімному «компасу».

Хіба заблукати — погано? Я надулася. Це ж просто робить відпустку тривалішою. Одного літа ми заблукали, але знайшли чудове місце, де можна було помилуватися долиною Шенандоа. Іншого року ми опинилися на вузесенькій дорозі, яка на мапі була не товща, ніж волосина. Ми побачили дороговказ із літерою Л. Ми заблукали?[12] Виявилося, що то виїзд на стару дорогу Лінкольна. Мій чоловік схвилювався. Його двоюрідний дід, Майк Сінгер, ішов цією дорогою від Нью-Джерсі до Сан-Франциско в 1914 році. Тоді йому було 18 років. Мабуть, то була неймовірна прогулянка! Величезна гора попереду вже не була такою загрозливою, коли ми уявили, як він на неї видряпується.

На жаль, тепер GPS-навігатор не дозволяв нам збитися зі шляху. Мій чоловік був щасливий, а відчувала, що ця «ідеальна штука» мене пограбувала. Адже в Америці стільки місць, які можна досліджувати! З електронними мапами, пошуковим сервісом Google та GPS-навігатором «мистецтво губитися» перетворюється на «загублене мистецтво». Я сумую за тими днями, коли ми довіряли паперовим мапам і «чоловіку з автозаправки», які вказували нам шлях. Або ж можна було просто стрибнути в машину й довіритися внутрішньому компасу.

Я думала про це, коли прощалася з Майклом. До того часу його плани трохи змінилися. Замість трьох хлопців і мікроавтобуса з’явилися двоє хлопців і легковик. Власник мікроавтобуса передумав. Та замість того, щоб давати якісь поради, я віддала Майклові атлас доріг зі штатами, у яких мріяла побувати. Я більше не боялася, що він заблукає.

Якщо чесно, я йому заздрила. Він запхав усі свої речі на заднє сидіння «доджа неона», і ніхто не казав йому, де він має повернути, щоб виїхати на «автостраду».

Вони й справді заблукали — вже за годину, навіть не встигли виїхати за межі Огайо. А потім вийшли з ладу кермове управління з підсилювачем та кондиціонер, і вони просто плавилися від спеки на шляху до Альбукерке.

Так, він заблукав, але водночас знайшов себе в цій подорожі. Зараз Майкл закінчує магістратуру з філософії й готується до написання дисертації. Він іще не знає, де це робитиме, однак торує власний шлях — і робить це по-своєму.

Урок 29

Розширюй власну зону комфорту, щоб інші теж почувалися комфортно

За кілька хвилин до того, як я піднялася на сцену, щоб виступити на бізнес-конференції, до мене підійшла одна жінка, яка хотіла дещо спитати.

Вона була перекладачкою на конференції, яку проводили в місцевому університеті, і поцікавилася, чи не буду я проти, якщо вона перекладатиме мій виступ жестами для тих присутніх, які мають проблеми зі слухом. Жінка не хотіла мене відволікати, але бажала, щоб ці люди мене теж почули.

Я переконала її, що зовсім не проти. Попередила, що говорю досить швидко, тож мене непросто наздогнати. Вона ж лише розсміялась у відповідь.

У мене було кілька вільних хвилин, і я запитала, що змусило її зацікавитися мовою жестів. Я гадала, що, можливо, хтось із її батьків був глухим або ж у її теперішній сім’ї є людина, яка має проблеми зі слухом.

Жінка розповіла мені прекрасну історію, яку я ніколи не забуду.

Їй було 14 років, і влітку вона працювала в кафе, де продавали морозиво. Одного разу туди зайшов чоловік, який підняв табличку з написом «один великий шоколадний ріжок». Вона подумала, що це досить дивно, але приготувала ріжок і віддала цьому чоловікові. Коли б він не приходив, він завжди тримав у руках табличку з тим самим написом: «один великий шоколадний ріжок». Нарешті дівчина здогадалася, що чоловік глухий.

Вона взяла книжку в бібліотеці й почала вивчати мову жестів. За півгодини вона вивчила одне запитання, яке хотіла поставити відвідувачеві. Коли чоловік знову прийшов до кафе, вона жестами запитала: «Чим я можу вам допомогти?»

Він просто завмер на місці.

Чоловік був настільки вражений, що просто вибіг із кафе, не забравши свого шоколадного ріжка. Невже вона вжила неправильні слова? Невже образила його?

Та