Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

27

Єва

 

Лада ковтнула слину й опустила погляд.

 

— Я… я не знала, куди йти.

 

Я перехрестила руки на грудях.

 

— Ну, це вже очевидно. Ти вибрала мою квартиру.

 

Лада закусила губу, ніби наважувалась на щось важливе, а потім швидко заговорила:

 

— У мене немає друзів. Немає людей, яким я можу довіряти. А потім я згадала, що Андрій розповідав про тебе.

 

Я скептично підняла брову.

 

— І ти вирішила просто вломитися до мене додому?

 

Лада помітно почервоніла й опустила голову.

 

— Мені дуже соромно, — пробурмотіла вона. — Але в той момент нічого кращого мені в голову не прийшло.

 

Я зітхнула.

 

— Добре, припустимо. Що далі?

 

Вона глибоко вдихнула, склала руки на колінах і почала говорити.

 

Чим більше я слухала, тим більше розуміла, що Лада влізла в лайно, розміром із п’ятиповерховий будинок і втягнула в нього нас усіх.

 

Я зітхнула й потерла скроні.

 

 

— Я думала, що якщо розповім тобі все, ти якось зможеш поговорити з Андрієм. Що він тебе послухає. Але коли я прийшла до тебе додому, тебе не було.

 

Я схрестила руки на грудях, чекаючи пояснень, бо досі не розуміла, як саме вона опинилася в моїй квартирі.

 

— Я… я не знала, що робити. Було страшно, і мені не спало нічого розумнішого на думку, ніж пробратися до тебе й просто перечекати. Доки ти повернешся. Або поки Андрій із батьком не вирішать, що робити далі.

 

Лада говорила тихо, немов виправдовуючись перед собою, а не переді мною.

 

— Було соромно, чесно. Але я не знала, куди ще йти…

 

Я важко зітхнула, втомлено потерла скроні й сіла на диван.

 

— А потім я повернулася й застала у своїй квартирі незвану гостю, яка мені нагадала про Андрія, якого я дуже успішно намагалася не згадувати, — додала я, закотивши очі.

 

Лада винувато сіла поруч.

 

— Я розуміла, що в той момент просити в тебе допомоги було безглуздо. І вирішила почекати. Але коли я вже була готова тобі все розповісти…

 

Вона замовкла й ковтнула повітря, ніби їй було важко це сказати.

 

— … мені подзвонив Дмитро.

 

Я насторожилася.

 

— І що він сказав?

 

— Що він знає, що флешка у мене. І якщо я її не поверну, відповідати буду не тільки я, а й моя родина.

 

Я втупилася в неї, намагаючись усвідомити сказане.

 

— То ти хочеш сказати…

 

— Так, — Лада закусила губу, а в її очах промайнув страх. — Все стало ще гірше. Льоші не було в країні. Я не знала, як із ним зв’язатися. А тут реально погрожують моїй родині.

 

В кімнаті запала тиша. Важка, гнітюча, напружена.

 

— Добре, — сказала я, стискаючи пальцями склянку з водою. — Ти вирішила віддати флешку Дмитру. Але навіщо було маскуватися?

 

Лада знітилася, опустивши голову.

 

— Це була безглузда ідея, — пробурмотіла вона. — Але я не себе хотіла замаскувати, а тебе.

 

— Мене? — здивувалася я.

 

Лада кивнула:

 

— Я й так втягнула тебе в ці проблеми. Якщо раптом Дмитро або його люди тебе побачать, я не хотіла, щоб вони змогли впізнати тебе потім. Я сподівалася, що як тільки віддам флешку, то зможу домовитися, щоб мене залишили у спокої.

 

Я провела рукою по обличчю.

 

— Ну, це справді безглуздо.

 

— Я знаю! — Лада розвела руками. — Але тоді я була в розпачі.

 

Льоша втрутився, схрестивши руки на грудях:

 

— Добре, тоді скажи, чому ти сама не поїхала в казино? Навіщо тягнути з собою Єву?

 

Лада заплющила очі й на секунду зависла, а потім тихо відповіла:

 

— Мені було страшно.

 

Вона глянула на мене винувато й продовжила:

 

— Я сподівалася, що якщо буде хтось, хто бачив, як я туди пішла, то Дмитро не наважиться щось зі мною зробити.

 

— Ти могла одразу все розповісти мені! — раптом вибухнув Андрій. — Але ні! Ти все приховувала, а тепер подивися, до чого це призвело!

 

Лада підняла на нього погляд, і в її очах відбилося все — розгубленість, вина, біль.

 

— Мені було соромно, Андрію, — видихнула вона. — Бо ось результат. Тепер ти знаєш, чим я займалася. І зараз ненавидиш мене.

 

Настала тиша. Така тиша, що навіть дихати стало важче.

 

Льоша голосно видихнув і втрутився:

 

— Гаразд, давайте поки без драми. Що було далі?

 

Лада знову опустила голову.

 

— Я пішла в кабінет до Дмитра. Хотіла віддати флешку й закінчити з цим раз і назавжди. Але двері були замкнені. Та я чула голоси всередині.

 

— І що ти зробила? — запитала я.

 

— Чекала, — вона нервово стиснула руки. — Але ніхто не відчиняв. Тоді я вирішила піти. Уже дійшла до залу, але розуміла, що флешку все одно треба віддати. Тож повернулася назад.

 

Вона знову замовкла, ніби не могла сказати далі.

 

— Ладо, — тихо сказав Льоша.

 

— Двері вже були відчинені, — прошепотіла вона. — Я штовхнула їх… і побачила Дмитра.

 

Я відчула, як у мене пересохло в роті.

 

— Він був мертвий, — продовжила Лада. — Поряд лежав ніж. А під ним…

 

Вона зробила паузу, ніби їй треба було набратися сміливості.

 

— Під ним було фото. На ньому ти і я.

 

Вона підняла очі на Льошу, а я здригнулася.

 

— Я схопила ніж… і витягла фото.

 

— І в цей момент зайшла я, — видихнула я.

 

Лада повільно кивнула.

 

У кімнаті запала моторошна тиша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍