Читати книгу - "Sector C, Sancho Pansa"

Назар відчував це, але все одно продовжував йти.

 Забираємось звідси, — сказав він нарешті.

Вони рушили до виходу. І тут гучний гуркіт. Ворота зачинилися. Абсолютна темрява. Тиша, важке дихання людей. І тоді— Вистріл. Хтось із його людей захрипів і впав на підлогу. Назар замер. Тиша. Потім — Світло. Назар мружив очі, звикаючи до різкого освітлення. А коли зрозумів, що бачить перед собою, його шлунок стислося. Трупи. Десятки трупів. Люди, які ще хвилину тому стояли поруч із ним, тепер лежали без руху. Навколо— солдати. З десяток озброєних, у чорній уніформі, всі з однаковим символом на плечах. І тоді перед ним вийшов він. Старий чоловік. Лице з обпеченим шрамом, що тягнувся через всю ліву сторону. Очі— холодні, порожні. Він стояв, наче заклятий вояка, людина, яка пройшла десятки воєн і вийшла з них без жодного жалю.

 Назар… — його голос був низьким і грубим.

Він говорив, ніби знає його все життя.

 Вітаю. Мене звати Гектор Рейнгард.

Темрява здавалася ще густішою. І перш ніж Назар встиг щось відповісти — Все почорніло. Очі розплющилися. Білий колір. Назар задихнувся і сів. Він був у білій кімнаті. Без вікон. Без дверних ручок. Просто гладкі стіни. Поруч— його друзі. Всі вони ще без свідомості. Він приклав руку до голови.

 Де… ми?

Жодної відповіді. Лише глуха тиша. Але її заповнила відповідь Дані:

 Я знаю це місце… — пробурмотів Даня, розглядаючи стіни.

Усі друзі звернули на нього погляди.

 Це стара військова база. Колись тут тримали важливих в’язнів. Від неї залишилося лише кілька активних відділень.

Назар зітхнув.

 Ідеально.

Аж раптом—Динаміки в кімнаті тріснули шумом.

 Ах, які ж ви жалюгідні, — рознісся грубий голос.

Всі застигли. Гектор Рейнгард. Його голос звучав так, ніби він отримував справжнє задоволення від цієї ситуації.

 Мої люди витратили стільки часу, щоб вас впіймати. І знаєте що? Ви навіть не боролися як слід. Це було надто легко.  Чого ти від нас хочеш?! — вигукнув Влад.  Нічого складного, — спокійно відповів Гектор. — Скажіть мені, де Олександр?

Настала тиша. Всі повернули голови до Назара. Хлопець стиснув щелепи, відчуваючи, як його серце гупає в грудях.

 Я… я не знаю, — сказав він нарешті. — Він пішов. І Анна теж.

Звук у динаміках змінився. Спершу це було щось схоже на подих. А потім—Гучний сміх. Гектор сміявся так, ніби почув найкращий жарт у своєму житті.

 О, ви всі тупі.

Він сміявся ще голосніше.

 Ви віддалилися від єдиного, хто все розумів. Від єдиного, хто міг би вас врятувати.

Друзі сиділи в шоці. Відчай почав душити їх. Смерть була неминучою. Але тоді— Звук вибуху. Динаміки затріщали. Ще один вибух. Гектор замовк.

 Що за…?

Він переключився на інший канал зв’язку.

 Доповідайте! Що відбувається?!

Жодної відповіді. Шипіння рації. А потім:

 Він прийшов сам.

Гектор завмер. Постріл. Рація заглухла. Він різко розвернувся і побіг на звук вистрілів.

Двері відчинилися. Глухий металевий скрип прорізав тишу, змушуючи всіх здригнутися.

 Це пастка? — шепнув Даня.  Це шанс, — відповів Назар.

Вони не чекали. Всі вибігли в коридор. Там було порожньо. Лише луна вибухів і далеких криків.

 Нам треба знайти зброю, — сказав Макс.

Вони почали прочісувати кімнати. Один за одним відкривали кабінети, поки не натрапили на комірчину зі своїми речами.

 Ось вони! — вигукнув Влад.

Кожен схопив свої речі. Назар витягнув пістолет з шафи й розвернувся.

 Треба тікати звідси.

Але тоді—З динаміка рації прорізалися звуки пострілів і крики.

 Вони мертві! — донеслося з хвилі.  База під атакою!  Відступаємо!

Голосний тріск. І тиша. Вони завмерли. Аж раптом—З-за рогу вибіг військовий.

Автомат був націлений прямо на них. Але Влад не зупинився. Він просто підняв пістолет і вистрілив. Чоловік повалився на підлогу. Без жодних шансів. Всі на секунду завмерли.

 Ходімо, — жорстко сказав Влад.

 Вони знову кинулися вперед. Але тоді телефон Маші задзвонив. Вона здригнулася.

 Алло?..  Це я. Аня.

Всі зупинилися.

 Ви вийшли? — спитала вона.  Так! Ми шукаємо вихід!  Я допоможу, — сказала Анна. — Слухайте мене уважно.

Вона почала диктувати, куди їм бігти.

 Повертайте ліворуч. Через три двері буде прохід. Далі рухайтесь прямо.  Що ти взагалі тут робиш?! — вирвалося у Назара.  Я роблю те, що не зміг зробити ти, — тихо відповіла Анна.

Вони побігли. Єдина надія — слухати її голос.

    Вони вибігли на гору. Повітря було густе від пороху і запаху крові. Навколо лежали мертві солдати — десятки, а може, сотні тіл, розкиданих, ніби неживі маріонетки. Посеред цього пекла стояли двоє. Капітан Гектор Рейнгард. Його обличчя було в подряпинах, а форма — порвана і закривавлена. У руці він стискав катану — важку, зі слідами бою. А напроти нього — чоловік у чорному. Він тримав вузьку довгу катану, що відблискувала в світлі місяця. Він стояв спокійно, навіть байдуже.

 Хто це?.. — прошепотіла Маша.

Ніхто не наважився втрутитися. Тоді—Гектор крикнув.

 Ти думаєш, що непереможний?!

Він стиснув меч і кинувся вперед. Клинки зіткнулися. Звуки металу розрізали нічну тишу. Гектор рубонув зверху. Чоловік у чорному відступив на крок, ухиляючись від удару. Капітан перехопив ініціативу, нанісши нищівний удар збоку. Лезо просвистіло всього в кількох міліметрах від супротивника, розрізавши тканину його плаща. Але він не зупинився. Чоловік у чорному нахилився назад, уникаючи удару, і контратакував. Блискавичний випад вперед. Гектор встиг відвести катану, але пізно — на його щоці з’явилася кровава лінія.

 Ти швидкий… — прошипів він, витираючи кров рукавом.