Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Розділ 11

Рекорди

Ранок таки справді мудріший за вечір: прокинулася Марта із ниючою гомілкою і парочкою непоганих ідей. Гомілку змазала маззю, ідеї взяла на озброєння.

Почала з того, що окупувала ванну. Ввімкнула якнайгучніше новий альбом «Єдинорогів та грішників» і нарешті пофарбувалася. Вийшло непогано. Плюс-мінус так, як і було до експедиції на поле.

Прибралася в кімнаті, а коли батько закінчив пилососити у вітальні та передпокої, пройшлася по килимах і підлозі. І пил із полиць протерла, майже з усіх.

Ну, не сказати, щоб тільки цим займалася: ввімкнула комп і час від часу поглядала на стрічку. Коли в мережі з’явилася Ніка — відкрила віконце і вбила: «Привіт! За тиждень прем’єра “Битви за Конфетенбург”. Ідемо?»

Ніка відповіла аж через п’ять хвилин. «Ідемо» і смайлик. Марта теж поставила смайлик, а потім вони ще трохи потеревенили про різне. Не минулося й без нових віршиків, тепер про прекрасну принцесу, яка закохалася в, уявіть собі, старезного мудреця. Мудрець зачарований, ув’язнений у тілі молодого чоловіка. І, отже, прекрасна принцеса має намір зняти з нього чари за будь-яку ціну.

Марта подумала трохи та й написала: вірші, мовляв, красиві. Яка різниця? Ніка ж їх все одно викладе у себе на стінці… он, власне, уже й виклала. Деяких, коли вони себе в чомусь переконали, фіг зупиниш.

Але, подумала Марта, допомогти ми спробуємо, неодмінно. Просто не варто діяти в лоб. Обережніше й делікатніше.

Поміркувала заразом щодо Елізи — і вирішила, що зі стільцем переборщила. Дядечко Нікодем не даремно зауважив: «Ні сміливості, ні вмінь». Хай би отруїти — але невже віриш, що мачуха піде, ха-ха, душити тебе подушкою? Чи, начитавшись класиків, заливати у вухо розчин цикути? Повз кімнату, в якій спить батько? Серйозно?

Але очей, ясна річ, ми з єхидни спускати не будемо! Оскільки — пироги ці яблучні, і дивна поведінка, і зустрічі з мордастим Бударою. Пильність та увага! Нехай навіть не сподівається!..

Впоравшись із прибиранням, Марта нарешті сіла за комп по-справжньому. Шукала інфу про драконів, але за годину визнала свою поразку. Себто інфи було — читати не перечитати. Про заморських драконів, про східних, про зовсім давніх, античних… А про місцевих — хіба короткі перекази, загальні слова. Наче із підручників понависмикували: «у такому-то році Тріумвірат засідав у Калиновомістков’ї й ухвалив кардинальним чином змінити політику держави, замість людожерської концепції “малої жертви” запроваджено нову, яка полягає у гуманному використанні людських ресурсів»; «разом із тим безкомпромісному винищенню підлягали всі так звані цингани: волоцюги, що приносили із собою не лише цингу, але й інші небезпечні захворювання»; «що ж до переселенців, то їхній статус безпосередньо залежав від користі, яку вони приносили (чи у перспективі могли принести) суспільству, яке їх приймало».

А от про Ортинськ Марта знайшла буквально кілька рядків, взагалі ні про що. Якийсь скорочений переказ легенди про Лодовіко Сіністарі, з якого вона нічого й не второпала як слід. Історія парку Пам’яті зі згадками про причини його заснування. Власне, і все — якщо не зважати на безліч посилань, які нікуди не вели. Наче хтось методично обвалював сайти, присвячені ортинським драконам.

Все це було дивно. Відомо ж, що дракони рідко падають двічі в одному й тому самому місці, а під Ортинськом таке ставалося принаймні тричі. Напевно, тому що неподалік кордон, намагалися втекти і летіли сюди. Тоді, до речі, й кордон проходив трохи ближче до міста. Виходить, думала Марта, про такий унікальний випадок мала би бути купа матеріалів. Не може не бути.

Чому ж тоді все пощезало? Чергове Прибирання? Але попереднє відбулося лише два роки тому. Марта добре пам’ятала, вона тоді активно сиділа на порталі «Хроноклазм», там було чимало якісних рефератів, трохи підправив — роздруковуй і здавай, жодна Ропуха не вирахує. І от одного разу ці скарби взяли й щезли. За лінком було повідомлення про помилку, Марта швидко збагнула що до чого і більше туди не ходила. Навряд чи хтось узявся б вираховувати її за IP, та там і відвідувачів щодня було тисячами, але вона вирішила не ризикувати. Під час Прибирання із мережі видаляли або сайти застарілі, на яких давно ніхто не був, або ж ті, що містили заборонену інфу. Взагалі власників таких сайтів штрафували одразу як знаходили, але багато що пропускали; для цього і потрібне було Прибирання. А час від часу — просто щоб пострашити — навмання штрафували і користувачів.

Марта посерфила більш-менш свіжі новини, пов’язані з драконами. «Дослідники з’ясували, що наконечник із кістки дракона завдавав шкоди, аналогічної шкоді від пострілу з аркебузи». «У Горульську молодий режисер Якуб Лакута зробив виставу “Четверта голова Президента”». «У сучасної молоді в цьому сезоні найпопулярнішою є зачіска “Драконовий гребінь”. Особливий шик — вплести у волосся драконові лусочки чи кісточки, перед тим розфарбувавши їх флуорисцентною фарбою». Жодного слова про хоч якісь заборони. І про Ортинськ жодного слова.

Гаразд, подумала Марта, з яких би там причин та інфа не щезла, я мушу розкопати щось. Себто — щось по-справжньому вагоме. Бо гарно ж я виглядатиму: наобіцяла, а потім така «вибачте, не змогла знайти». Зрештою, є бібліотеки, є краєзнавчий музей…

Від однієї тільки думки про бібліотеки та музей їй стало тоскно, але не здаватися ж. Та і які ще є варіанти? Хіба знайти когось, хто жив от хоч би під час останнього падіння.

І — ха! — Марта якраз знала таку людину!

Щоправда, до Аделаїди потрібен був підхід. Не можна просто так зателефонувати людині і заявити: хочу, щоб ти розповіла, як воно було, коли на твій дім пролився магічний град. Марта на місці Аделаїди одразу відправила би такого покидька під три чорти. Чи, якби був цієї миті поряд, — зацідила б в пику.

Аделаїда — делікатніша та вихованіша за Марту, та хіба ж це привід перти пробоєм?

Словом, до вечора Марта розробляла тактику і стратегію, а заразом — щоби зайняти руки — наводила лад у гаражі. На день народження туди запрошено друзів, їх срачем не здивуєш, але все-таки вісімнадцять буває раз у житті, хочеться свята… І взагалі, раптом хтось незапланований навідається, по-всякому буває.

Під вечір гараж мав вигляд на всі п’ять балів, тактика зі стратегією були відшліфовані й готові до бою. І навіть дзвінок від Стефана-Миколая її майже не засмутив.

— У приват зазирни, — сказав Стеф. — Я там тобі лінк на ролик кинув.

— Дуже терміново? Я не за компом.

Безглузде запитання: якби не дуже, чого би Стефан телефонував. Але людина завжди вірить у найкраще. Хоче вірити.

— Сам не знаю. Певно, уже й не терміново, просто гадаю, що тобі варто знати. Там про Губатого.

Раніше це була дурнувата манера Чепуруна: ніколи не говорити все одразу, тягти кота за яйця. Тепер, виходить, і Стеф перейняв.

Марта витерла