Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

руки, перехопила телефон, щоб було зручніше:

— Зізнався?

— Утік. — Стеф видихнув, наче не був упевнений, як саме відреагує на новину Марта. — Точніше, спробував втекти. Услід йому пустили кресальних собак. Ну а ті… наздогнали.

Ролик Марта подивилася хвилин за п’ять. У квартирі потужно пахло черговим яблучним — сюрприз-сюрприз! — пирогом. До дня народження, для гостей. А на екрані похмурий єгер доповідав, що під час спроби втекти загинув важливий свідок у справі про незаконне розповсюдження порошку із драконових кісток. Ті, хто винен у недбалому ставленні до своїх обов’язків, будуть неодмінно покарані, слідство триває. І на кілька секунд — місце події, незрозумілі шматки бозначого, поряд єгері, траву витоптано, стрічки строкаті «Прохід заборонено!», двоє тягнуть шматок брезенту, на задньому плані швидка. Ну і далі: «Новини культури. У столичному Палаці праці та творчості відбувся ювілейний, п’ятнадцятий концерт “Під знаком Кіноварі”…»

У тому, як і що саме показали про Губатого, було щось дивне, неправильне. Уже вимкнувши світло, Марта все не могла заснути. Куйовдилася, зітхала, нарешті підвелася і відкрила кватирку. Дихати стало трошки легше. Вона дивилася у двір, яким тинялися розмиті постаті, і думала собі: все-таки я ідіотка, вівця нестрижена. Радіти треба, що минулося. Губатий сам винен, він взагалі заслужив, якщо по-чесному. Тобто як «заслужив»… може, і не отаке, але ж — продавав наркотики? Продавав. Сволотою він був, цей Губатий, сволотою і злочинцем. А що не здав мене — то йому сенсу не було, от тільки через те.

Гаразд, не радіти — але ж хоча б полегшення я маю право відчувати? Маю!

Тільки не було ніякого там полегшення, лише одне глухе відчуття безнадії та гіркоти. А сволоту Губатого було просто шкода. Через те чи не через те — але ж не здав!..

Вона лягла і заходилася рахувати спершу баранців, затим кресальних собак і, нарешті, драконів, а ті все падали й падали з небес, і засівали землю своїми кістками. Марта намагалася ловити ці кістки, підставляла долоні, їй здавалося дуже важливим не дати жодній кістці долетіти до землі — але, звичайно ж, вони долітали, й одразу входили у ґрунт, глибоко, туди, звідки Марта не могла їх дістати, і вже з тих глибин вони проростали. Залізною стружкою. Кривими пальцями мерців. Грибами чи п’явками, що розбухли від крові. Воїнами у сяючих кіновар’ю обладунках.

Зупиніться, шепотіла їм Марта. Забирайтесь геть. Це чиста, чесна земля, вам нема чого тут робити, ви нікому тут не потрібні, геть звідси, геть, геть!

Але вони зростали, один за одним, лавами, стрункими та рівними, немов шереги потворного війська. І зрештою Марта зламалася, вона впала навколішки і заплакала від злості й від образи, і злість раптом спалахнула в ній, як спалахує на вітрі полум’я, — чиста, чорнозолота, пекуча.

Ви не пройдете, сказала їм всім Марта. Не пройдете. Бо я вас просто не пущу, чуєте, здохну, але не пущу.

Вона дивилася на їхні безликі пики, а ті дивилися кудись повз Марту, далі й вище, туди, де — зрозуміла вона — вже опускався ще один, останній дракон.

Дивилися й чекали.

* * *

Прокинулася вона за п’ять хвилин до будильника. Одразу вирубила його і лежала, згадуючи, що ж таке їй наснилося. Нічогісінько не пам’ятала, тільки знала: було щось каламутне, невиразне. От же ж, яка тільки гидота людям в голову не лізе — і це у твій власний день народження, не абиколи!..

Вона відкинула ковдру, зняла піжаму і стала перед шафою. З тильного боку на дверцятах висіло дзеркало, Марта прочинила дверцята й уважно поглянула на себе.

Їй завжди здавалося, що вісімнадцять — це така межа. Щось змінюється в людині, причому помітно і відчутно.

А от фіг. У дзеркалі перед нею стояла та сама звична Марта: гомілки товстелезні, і стегна нікуди не годяться, і статура радше хлоп’яча. Вона обережно провела долонями по шкірі, наче наново знайомилася сама із собою: Марта-іще-та із Мартою-дорослою. Це було дивне відчуття, не сказати неприємне, просто наче дивишся не у дзеркало, а у вікно в часі. От яка я. От яка ти. От які ми — є, були, будемо.

День, подумала вона, чекає непростий. Плюс макулатура та кістки і (усміхнулася) пан Вегнер.

Нічого, сказала собі, я впораюся.

І пішла одягатись.

Еліза приготувала святковий сніданок, не такий уже й нікчемний, із улюбленим Мартиним лимонним печивом. Батько іще був удома, у нього тепер вечірні зміни, Гіппель дуже просив; без образ, еге ж?.. Марта люб’язно пробачила. Вона сьогодні була у гуморі, навіть мачуха здалася не такою вже підступною та огидною. Хвилинка слабкості, що поробиш.

— А тепер, — сказала Еліза, — подарунок.

Марта нічого особливого не чекала, вона одразу себе приготувала, щоб не засмучуватися. Батько нещодавно із заробітків, Еліза є Еліза; відбудуться чимось помірно коштовним, але — загалом, звичайним. Це у тебе, дурненька, повноліття, а для них — іще один ДН дочки/пасербиці. Губу підкоти.

Батько вийшов із кухні й повернувся з крихітною коробочкою. Обгортка на коробочці була блискуча, бантик вузький і напівпрозорий, наче крильця феї.

— От, — сказав батько. — Це від нас із Елізою.

Ну хоч не «з мамою», були в нього якось такі спроби.

Марта обійняла батька, обійняла й Елізу (не шкода), потім зісмикнула бантик із обгорткою та відкрила коробочку.

Там лежали сережки, і красивущі! Золоті єдинороги, із карміновими очками. Малюпусенькі, з ніготь мізинця. Чари в чистому вигляді, Марта ніколи таких не бачила, ні вживу, ні на фотках.

— Я вдягну! — Вона хотіла бігти до себе, але Еліза похитала головою.

— Зачекай хвилинку, це ще не все.

Мачуха озирнулася на батька, той кивнув, мовляв, давай ти.

— У нас, — сказала Еліза, — є ще один подарунок. Може, не такий яскравий, але корисний.

Марта подумки закотила очі: якщо подарунок називають «корисним», значить, сама ти його ніколи в житті не купила би — і користуватися ним ніколи не будеш.

— Поки батько був на заробітках, всю його зарплатню перераховували на наш рахунок. Ну і я де-що додавала від себе. До наступної весни там мусить набратися достатньо, щоб ти могла поїхати до столиці та скласти вступні іспити. А якщо не вийде на бюджет, — Еліза міцно стулила губи, — вистачить, щоб вчилася на контракті, принаймні, перший рік.

— Ух ти, — сказала Марта. Відчуття було таке, наче вцілили м’якою, але важкенькою подушкою просто по голові. — Ух ти. Дякую.

Ледве стрималася, щоб не повторити «ух ти»: для дорослої, вісімнадцятирічної дівчини це було би надто по-дитячому. Ну от, подумала, «по-дитя-чому» — це уже не про мене; і відчула легкий сум.

— Між іншим, — сказав батько. — Поки я не забув. Тримайте от обидві номер телефону, — він витяг із кишені дві картки і поклав перед Мартою й Елізою. — Це так, про всяк випадок.

— Твій? — здивувалася Еліза, покрутивши у руках