Читати книгу - "Карта днів"

class="p1">Мої друзі все ще перебували десь у будівлі, уточнюючи подробиці своїх робочих завдань, тому я сидів собі на лавці в переповненому коридорі та чекав. І, поки мені чекалося, я дещо вирішив.

Мій дідусь ніколи не запитував дозволу в імбрин на те, щоб робити свою роботу, тож і мені не треба було їхнього дозволу, щоби продовжувати його справу. Те, що Ейб залишив свій журнал так, щоб я зміг його знайти, саме собою вже було достатнім дозволом. Мені конче було необхідно здійснити якусь місію. А щоб узяти участь в одній із…

— Боже мій.

— Е-е-е… Ти Джейкоб Портман?

Поряд зі мною всілися дві дівчини. Я відірвався від ходу своїх думок, щоби поглянути на них, і був здивований, побачивши тільки одну дівчину. То була азійка, трохи молодша за мене, одягнута у фланель епохи сімдесятих та брюки кльош… і, точніше вже не буває, сама-самісінька.

— Я — він, — відповів я.

— Ти б не підписав мені руку? — спитала вона, простягаючи руку. Потім вона простягла другу і сказала більш глибоким голосом: — І мені теж?

Вона побачила моє збентеження.

— Називай нас «бінар», — пояснила вона. — Інколи нас плутають із людьми з роздвоєною особистістю, але насправді в нас два серця, дві душі, два мозки…

— І дві гортані! — сказав її другий голос.

— Вау, це круто, — мовив я, щиро вражений. — Здорово було з вами познайомитись. Але… я не думаю, що повинен ставити свої підписи на частинах тіла.

— О-ой, — проказали вони одночасно.

— А що ти думаєш про творіння пані Ґракл? — спитав більш глибокий голос. — Я не можу дочекатися. У минулому сезоні вона зробила виставу про пані Королик та її тварин. «Таємний звіринець».

— Це було нереально. Дуже класно.

— А як ти думаєш, вони мають зіграти тебе?

— Е-е… вау… я реально не знаю. Гей, народе, ви мене пробачите?

Затим я підвівся, ще раз попросив вибачення та швидко почесав через усе приміщення. Та не тому, що хотів утекти від них — ну, не зовсім, — а тому, що помітив декого, хто здався мені знайомим настільки, що в мене аж мозок засвербів піти й дізнатися, хто ж то був такий.

То був один із клерків за одним із приймальних віконець у вестибюлі. Молодий чоловік із коротко підстриженим волоссям, дуже коричневою шкірою і тонкими рисами обличчя. Я знав звідкілясь його обличчя, та не міг згадати звідки. І мені подумалося, що якби я поговорив із ним, це б могло підхльоснути мою пам’ять. Побачивши, як я йшов до нього, той вихопив із чорнильного прибору пір’яну ручку і, коли я наблизився до віконця, став робити вигляд, ніби щось пише.

— Чи не міг би я вас звідкись знати? — запитав я в нього.

Чоловік навіть не підняв очей.

— Ні, — відповів той.

— Я Джейкоб Портман.

Він поглянув на мене. Без емоцій.

— Так.

— Чи не зустрічалися ми раніше?

— Ні.

Я залишався на місці. І звернув увагу, що на віконці був напис: ІНФОРМАЦІЯ.

— Мені потрібна інформація.

— Про?

— Помічника мого дідуся. Я намагаюсь із ним зв’язатися. Якщо він іще живий.

— Ми не адресно-довідкове бюро, сер.

— Тоді яку інформацію ви надаєте?

— Ми не надаємо її. Ми її збираємо.

Він потягнувся за чимось через стіл, а потім простяг мені довгий бланк:

— Ось, заповніть це.

— Та ви приколюєтесь, — відказав я та відкинув той бланк клеркові на стіл.

Той кинув на мене сердитий погляд.

— Джейкобе!

Це пані Сапсан ішла до мене через весь вестибюль, а мої друзі пленталися позаду. За мить я опинюся в оточенні!

Я нахилився прямо до віконця та промовив:

— І все-таки я звідкись вас знаю.

— Як скажете, — відповів чоловік.

— Ну, ти йдеш? — запитав Горацій.

— Я помираю з голоду, — поскаржилася Олівія. — А можна нам ізнов американську їжу?

— То куди тебе призначили? — спитала Емма.

Коли мої друзі підхопили мене, як течія підхоплює поплавок, та понесли до виходу, я ще раз озирнувся на того чоловіка. Він здавався дуже спокійним, але, коли глянув на мене, його хвилювання видали спохмурнілі брови.

Пані Сапсан відвела мене вбік.

— Ми якнайскоріше маємо переговорити, тільки ти і я, — сказала вона. — Мені дуже прикро, якщо на нашій аудієнції постраждали твої почуття. Це дуже важливо для мене та для всіх імбрин, щоб ти почувався задоволеним. Але ситуація з Америкою, як ми вже зазначили, доволі непевна.

— Я просто хочу, щоб ви всі повірили в мене. Я не прошу призначити мене головнокомандувачем армії чи щось таке.

«Я взагалі нічого більше не прошу», — подумав я, але не сказав.

— Я знаю, — запевнила вона. — Але, будь ласка, наберися терпіння. І повір, будь ласка, що якщо ми здаємося тобі занадто обережними, то це для твоєї ж власної безпеки. Якщо з тобою щось станеться — чи з будь-ким із вас — це буде катастрофою.

У мене в голові промайнула одна нехороша думка: те, що вона мала на увазі, насправді означало, що це виглядатиме погано, якщо з нами щось трапиться, так само як виглядатиме погано, якщо ми не допоможемо з Реконструкцією, та ще й так, щоб це було видно всім у Диявольському Акрі. Та я знав, що це було не повне пояснення. Звісно, вона хвилювалася за нас. Але її також хвилювали і думки людей, котрі були для мене чужі, і те, що ті люди думають про моє життя, — і мені стало байдуже.

Але замість усього цього вголос я сказав: «Окей, жодних проблем, я зрозумів», — тому що знав, що вона своєї думки про це все одно не змінить.

Вона усміхнулася і подякувала мені, і мені стало трохи ніяково, — але не дуже, — що я обманув її. Відразу по тому вона з нами попрощалася.

Годинник щойно відцокав полудень у Диявольському Акрі. У пані Сапсан залишалися тут іще деякі справи, які треба було владнати, а наші на сьогодні були вже завершені, тому ми мали зустрітися з нею пізніше вже в мене вдома.

— Ідіть прямо туди, — попередила вона нас. — Не тиняйтеся без діла, не затримуйтесь, не марнуйте час і не байдикуйте.

— Так, пані Сапсан,