Читати книгу - "Сірі бджоли"

вчора туди за пенсією поїхав! Якби ти знав, міг би у хвіст до нього пристроїтися.

«Якби я знав? — думав Сергійович, віддаляючись від Каруселіна вже по асфальтовій дорозі. — Звідкіля ж тут знати? Я, може, позавчора ще не знав, що сьогодні поїду! А сьогодні не знаю, де завтра буду...»

Годину по тому виїхав він з-під дощу. Небо над головою посвітліло. Попереду терикони шахт намалювалися. Зупинив Сергійович машину. Підійшов до причепа. Вухо до вулика приклав. Стінка вулика тепла, тремтить від бджолиного гулу. Задумався Сергійович. Два дні бджолам у дорозі важко буде. Треба поспішити. Але ж швидко їхати також не можна. Та й асфальт хріновий. Три роки не латали.

Далі все-таки ледь швидше поїхав. Праворуч вздовж дороги безкінечні руїни якогось заводу потягнулися. Чи то сам зруйнувався, чи то від нинішньої війни йому дісталося. Ліворуч — іржаві остови теплиць.

«Ні, це не війна, — зрозумів Сергійович. — Це ще до війни похерили!»

Незабаром розруха придорожня закінчилася і ліворуч побачив пасічник церкву з білої цегли з синіми куполами. А за нею — озеро. На березі — чоловік з вудочкою. Озирнувся рибак на зелену «четвірку» з причепом, коли повз вона проїздила, і знову на поплавок свій погляд повернув.

Дивне відчуття виникло у Сергійовича: ніби він усередині кіно їде. Тобто все довкола нього не справжнє і раніше зняте, як хроніка, один він тут живий і не на плівці. Похитав головою, дурне відчуття відганяючи. І раптом інша думка, ще гірша за ту, попередню, вколола його боляче. Думка про те, що будильник він у будинку залишив. Вчора увечері завів і залишив. Значить, сьогодні-завтра він затихне. І не буде у будинку більше живого часу, поки не повернеться хазяїн, поки знову його не заведе.

А може, Пашка його заведе? Ні, сам він до цього не додумається! Йому головне — у календарі дні минулі викреслювати, йому годинник пофігу! А якщо йому подзвонити? Попросити? Але ж це щодня заводити треба! Ні, не буде він заради будильника до нього додому ходити! Навіть якщо пообіцяє! Звичайно, нерозумно це — так про час турбуватися! Час він там роль грає, де є кому за ним слідкувати і від нього залежати. А якщо таких не лишається, то і час завмирає, зникає.

Ще одна церква, цього разу з червоної цегли, проїхала повз швидко і залишилася позаду. А попереду нова парочка териконів, один із них із зрізаною верхівкою. Пригадав він, як у клітях шахти спускався, як про небезпеку і безглуздість своєї роботи думав. Адже інспекції проводити з безпеки праці треба було постійно, а яка у шахтах безпека праці? Ніяка! Але на кожному шахтоуправлінні годували, поїли, як гостя, як брата, прощалися, як з родичем дорогим. То ж кожна командировка два смаки мала: гіркий і солодкий.

Всі один одного дурили й обнімали один одного. Дурили ніби вимушено, обнімали по хмільній доброті, а в очі зазирали при цьому із питанням, а іноді з явною загрозою. Ніби казали: «Ну ти ж нас не підставиш?»

Час збігав, дорога ледь то ліворуч, то праворуч відходила. П’ятиповерхівки то там, то там мелькали. Будинки приватні за сірими парканами ховалися. Іноді раптом будівля без вікон чи згарище на місці будинку. Але ж не роздивлявся на ходу всяку руїну, від керма відволікаючись. Краєм ока помітив, ну і хай. І машин тепер тут на дорозі вистачає! Правда, машини всі бідні, як у нього. Іномарок блискучих, які до війни літали, підрізаючи всіх і кожного, не видно.

Сутеніло, коли машини, які їхали попереду, засвітилися стоп-фарами, пригальмували. Він теж на педаль гальм натиснув. Ще метрів сто проїхав і побачив, що попереду пірамідки бетонні жовтим пофарбовані, смугу звужують. Тому і їдуть далі всі дуже обережно, нема бажання об пірамідки подряпатися. Їхав і він обережно, може зі швидкістю пішохода, що поспішає, уважно під колеса дивлячись. Краєм ока помітив чоловіків у камуфляжі з автоматами. І один із них уважно на його «четвірку» і на причеп з вуликами подивився, після чого «говорилку» рації до рота підніс.

Не сподобалося це Сергійовичу, затримав він погляд у дзеркалі заднього виду на озброєній автоматами компанії. Здалося, що вслід його машині дивляться. Неприємні передчуття виправдалися хвилин за десять, коли ще один камуфляжних з автоматом на грудях жестом руки дав наказ Сергійовичу з’їжджати у відокремлену угору бетонними блоками кишеню. Потім підійшов, дверцята сам відкрив і до салону заглянув.

— Куди ідемо? — спитав сухо.

Втома від дороги і страх не давали Сергійовичу швидко зосередитися.

— Бджіл везу, — заговорив він невпевнено.

— Куди везеш?

— На Україну.

— А нащо там твої бджоли? — чоловік озирнувся на причіп. — Там що, своїх нема?

— Я з сірої зони, з Малої Староградівки, — почав нарешті Сергійович чіткіше пояснювати. — Стріляють у нас. Якщо я бджіл вдома випущу, вони через стрільбу можуть полетіти. Втрачу я їх...

— А! — посміхнувся камуфляжних, ніби щось дійсно нове дізнався. — Значить, бджоли вибухів бояться? Цікаво! А документи у тебе є?

— Є! — Сергійович поліз до внутрішньої кишені куртки.

— Ні, мені не треба! Я ж бачу, що ти наш. Це там «украм» покажеш! Хоча з бджолами можуть і не пропустити. У тебе на бджіл документи є?

Сергійович розгубився.

— Ні, а що, треба?

Мужик знизав плечима.

— Цигарочки не буде?

— Не палю.

— Ну їдь. Може ще сьогодні встигнеш! — миролюбно завершив бесіду чоловік з автоматом.

З полегшенням Сергійович завів мотор і повернувся до звуженої бетонними пірамідками «колію». Скоро пірамідки закінчилися, а через кілометр-півтора увіткнувся він у чергу машин. Поряд з машинами стояли люди, де по двоє, де по п’ятеро. Зазирали вперед, розмовляли.

— Це що, черга на виїзд? — спитав він, як підійшов до водія «Таврії», яка попереду стояла. Той повернувся, палив біля машини.

— Так, ця на виїзд, а потім друга на в’їзд.

Пояснив йому чоловік усі деталі стояння у черзі, пояснив, як проходять перевірку документів і митницю. І про пільгову чергу розказав.

— А інвалідів другої групи до пільгової пускають? — Очі Сергійовича загорілися.

— Мабуть, — замислено видихнув той. — Усяких інвалідів пускають. Спробуй!

Повернувся Сергійович за кермо, об’їхав чергу і метрів за триста пристав до іншої, коротшої, пільгової.

— Що за товар веземо? — спитали «денеерівські» митники, два кругловидих хлопці з червоними чи то від горілки, чи то від недосипу очима.