Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

неба і молитовно склав руки під ковдрою.

Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя.

І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно.

Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви.

Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в’язнів три рази за тиждень змушували постувати. Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні.

Тюремник вилляв юшку і вийшов.

Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати.

Він почав слухати.

Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася.

Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його.

Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону.

Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні.

Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву.

Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив.

Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви.

Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада.

— Боже мій, Боже мій! — вигукнув він. — Я так благав тебе, так сподівався, що ти почуєш мою молитву! Боже, ти забрав у мене волю мого життя, позбавив мене супокою смерті, закликав мене до існування, то змилуйся наді мною, Боже, не дай мені померти у відчаї!

— Хто це так ревно промовляє там про Бога і про відчай? — озвався голос, що долинав наче з-під землі; заглушений грубелецькими мурами він прозвучав у вухах в’язня, наче поклик із могили.

Едмон відчув, що у нього чуб стає диба; не підводячись із колін, він порачкував од муру.

— Я чую людський голос! — прошепотів він.

Упродовж чотирьох чи п’яти років Едмон чув тільки голос тюремника, а для в’язня він не людина: це живі двері на додачу до дубових дверей, живі ґрати на додачу до залізних ґрат.

— Заради Бога, — вигукнув Дантес, — кажіть, кажіть ще. Хоч голос ваш і злякав мене. Хто ви?

— А ви хто?

— Бідолашний в’язень, — не замислюючись, відказав Дантес.

— Хто ви за національністю?

— Француз.

— Ваше наймення?

— Едмон Дантес.

— Ваше звання?

— Моряк.

— Відколи ви тут?

— З 28 лютого 1815 року.

— За що?

— Я не винен.

— Але в чому вас звинувачують?

— В участі у змові з метою повернення імператора.

— Ти ба! Повернення імператора? Хіба імператор більше не на престолі?

— Він зрікся престолу в Фонтенбло в 1814 році, після чого його відправили на острів Ельба. А ви самі... відколи ви тут, що не знаєте цього?

— З 1811 року.

Дантес здригнувся. Той чоловік перебував у в’язниці на чотири роки довше, ніж він.

— Гаразд, облиште довбати, — квапливо провадив голос. — Та скажіть мені тільки, як високо діра, яку ви пробили?

— Нарівні з землею.

— Чим вона затулена?

— Моїм ліжком.

— Пересували ваше ліжко, відколи ви у в’язниці?

— Жодного разу.

— Куди виходить ваша камера?

— У коридор.

— А коридор?

— У двір.

— Лихо мені! — вигукнув голос.

— Боже мій! Що сталося? — запитав Дантес.

— Я помилився; недосконалість мого плану ввела мене в оману; відсутність циркуля мене погубила; помилка в одну лінію на плані склала на ділі п’ятнадцять футів; я взяв вашу стіну за зовнішню стіну фортеці!

— Але ж ви докопалися б до моря?

— Цього я й хотів.

— І якби вам поталанило...

— Я кинувся б у море, доплив би до одного з островів, що оточують замок Іф, до острова Дом чи до Тібулена, чи й до берега, і врятувався б.

— Хіба ви перепливли б такий простір?

— Господь дав би мені снаги. А тепер усе пропало.

— Усе?

— Усе. Якомога обережніше засипте діру, не довбайте більше, нічого не робіть і чекайте від мене звістки.

— А хто ви? Скажіть принаймні, хто ви?

— Я... я номер двадцять сьомий.

— Ви не довіряєте мені? — запитав Дантес.

Гіркий сміх почувся у відповідь.

— Я добрий християнин! — вигукнув Едмон, інстинктивно відчувши, що невідомий співрозмовник хоче покинути його. — І клянуся Богом, я радше піду на смерть, аніж відкрию бодай тінь правди вашим і моїм катам. Та заради самого неба не позбавляйте мене вашої присутності, вашого голосу, а то, клянуся вам, я розтрощу собі голову об мур, бо сили мої вичерпуються, і смерть моя ляже на ваше сумління.

— Скільки вам років? Із голосу чути, що ви молодий.

— Не знаю, скільки мені років, бо я втратив лік часу. Знаю лишень, що як мене заарештували, двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, мені ще не було дев’ятнадцять.

— То вам ще немає й двадцяти шести років, — сказав голос. — У такому віці ще не можна бути зрадником.

— Ні, ні! Клянуся вам! — повторив Дантес. — Я вже сказав вам і ще раз скажу, що мене радше на шматки потнуть, аніж я зраджу вас.

— Ви добре зробили, що побалакали зі мною, добре, що ви попросили мене, а то я вже збирався скласти інший план і хотів віддалитися від вас. Та ваш вік мене заспокоює, я прийду до вас, чекайте мене.

— Коли?

— Це треба вирахувати; я подам знак.

— Але ж ви не покинете мене, ви ж не покинете мене самого, прийдете до мене чи дозволите мені прийти до вас? Ми разом утечемо, а якщо не можна втекти, будемо розмовляти: ви про тих, кого любите, я — про тих, кого я люб­лю. Ви ж любите когось?

— Я сам на світі.

— То мене полюбите: якщо ви молодий, я буду вашим другом; якщо ви старий, буду вам сином. У мене є батько, якому зараз сімдесят років, якщо він живий; я любив лише його і дівчину, що звалася Мерседес. Батько не забув мене, я певен цього; а ось вона... хто знає, чи згадує вона про мене! Я любитиму вас, як любив батька.

— Добре, — сказав в’язень, — бувайте.

Ці слова прозвучали так, що Дантес відразу їм повірив; більше й не треба було нічого; він підвівся, заховав, як завжди, видовбане з муру сміття і посунув ліжко до стіни.

А потім увесь поринув у своє щастя. Тепер він таки не буде сам; а, може, й утекти поталанить. Якщо він залишиться у в’язниці, у нього все ж таки буде друг; поділене ув’язнення — то вже половина ув’язнення. Скарги, що їх виголошують разом, — майже молитви, а молитви, які промовляють удвох, — майже благодать.

Цілий день Дантес ходив туди-сюди своєю камерою. Радість не давала йому спокою. Часом він