Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вважали, що всі ці процеси відбудуться спонтанно, внаслідок великого ентузіазму селянських мас. У листопаді 1929 року Сталін назвав колективізацію «рухом», який, за його словами, охопив усю країну:
Йдеться про докорінний перелом у розвитку нашого землеробства від дрібного та відсталого індивідуального господарства до великого і передового колективного землеробства, до спільного обробітку землі... Нове і вирішальне у нинішньому колгоспному русі полягає в тому, що у колгоспи селяни йдуть не окремими групами, як це мало місце раніше, а цілими селами, волостями, районами і навіть округами.[376]
Проте в дійсності таку політику насаджували згори. На пленумі ЦК ВКП(б), що розпочався у Москві 10 листопада 1929 року, постановили «прискорити процес колективізації селянських господарств», надіславши туди партійні кадри з міста. Вони мали створити колгоспи і переконати селян вступити до них. Цим самим рішенням засудили опонентів колективізації та виключили зі складу Політбюро лідера опозиції Миколу Бухаріна — головного політичного противника Сталіна на той час. Кількома тижнями пізніше Народний комісаріат земельних справ проголосив, що всі зернові регіони СРСР необхідно колективізувати протягом трьох років.[377]
Чоловіки й жінки, що з’явилися в селі Долота тієї зими, були одними з перших провісників нової політики. Спочатку селяни не сприймали їх серйозно: «Зовнішній вигляд прибульців викликав у нас цікавість і подив. Бліді обличчя та одяг видавали чужаків. Навіть ходили вони обережно, щоб не натрусити снігу на своє відполіроване взуття». Їхній верховода, товариш Цейтлін, ставився до селян грубо і, здавалось, нічого не знав про сільське господарство, і начебто переплутав лоша з телям. Коли селянин вказав на його помилку, той відповів: «Лоша або теля — немає різниці. Світову пролетарську революцію цим не спинити».[378]
Товариш Цейтлін був «двадцятип’ятитисячником» або скорочено «тисячником» — одним із приблизно 25 000 робітників та активістів з міста, яких за постановою ЦК ВКП(б) наприкінці 1929 року відрядили на село для допомоги у проведенні колективізації сільського господарства. Це була практична реалізація марксистсько-ленінських засад, згідно з якими робітничий клас стане «агентом зміни історичної свідомості». Також урядовці трактували кампанію з колективізації як «військову мобілізацію на початку вітчизняної війни».[379] Газети публікували світлини «робітників-добровольців», а на заводах влаштовували мітинги на їхню честь. За офіційними джерелами, щоб потрапити до лав добровольців, усі охочі повинні були пройти суворий відбір. Один доброволець, колишній червоний партизан, згодом безпосередньо порівняв події на селі з кривавими подіями десятирічної давності: «Переді мною постають картини 1919 року, коли я був у цьому самому районі, з рушницею пробивався крізь замети, а хуртовина все дужчала, як ото зараз. І я почуваюся знову молодим...».[380]
Мотивація кадрів, котрі вирушили з міста, була різною. Хтось шукав підвищення по службі, хтось матеріальної вигоди. Деякі відчували справжнє революційне покликання, сформоване настійною пропагандою, котра продукувала гасла, що закликали до ненависті та жорстокості. Хтось потерпав від страху, адже в газетах безупинно писали про неминучу війну. Також далася взнаки нестача продуктів у місті. У ній звинувачували селян, і двадцятип’ятитисячникам було про це добре відомо. Вже в 1929 році багато радянських громадян, котрі проживали в місті, вважали, що непокірні селяни не лише шкодять самі собі, але й ставлять під сумнів майбутнє революції. Це стійке переконання слугувало свого роду виправданням, коли невдовзі багатьом містянам довелося стати співучасниками дій, які, з погляду «буржуазної моралі», є злочинними.
Однією з таких постатей, яку цілковито полонила революція, був Лев Копелєв — двадцятип’ятитисячник, що пізніше відіграв особливу роль в історії радянської літератури. Копелєв народився в інтелігентній єврейській родині в Києві, навчався в Харкові, розмовляв російською та українською мовами, але вважав себе «радянською» людиною. Набагато пізніше, у 1945 році його заарештують, і він відбуватиме покарання в таборі. Там потоваришує з Олександром Солженіциним, стане прототипом одного з героїв роману письменника, напише власні розлогі мемуари та стане провідним дисидентом. Однак у 1929 році, як зазначає Копелєв у спогадах, він був ідейним учасником подій:
Як і більшість моїх однолітків, я твердо вірив, що цілі виправдовують засоби. Наша велика мета — це перемога комунізму в усьому світі, і заради неї можна й треба йти на все: брехати, грабувати, знищувати сотні тисяч, навіть мільйони людей — усіх, хто заважає або може заважати, всіх, хто стане на заваді... Але будь-які коливання чи сумніви у подібних випадках — це виключно від «інтелігентської полохливості», від «ліберальної недолугості» тих, хто за деревами не бачить лісу.[381]
Таких як він було багато. У 1929 році американський соціаліст, Моріс Хіндус отримав листа від своєї російської подруги Наді (у котрої ще не було того усвідомлення подій, яке згодом стало притаманне Копелєву). Із захватом вона писала:
З групою інших бійців я вирушаю організовувати колгоспи на селі. Це надзвичайно важка справа, але в нас вже є разючі зрушення... Я впевнена, що з часом не залишиться жодного селянина на власній землі. Ми зруйнуємо останні залишки капіталізму і назавжди позбавимось експлуатації... Навіть повітря тут просякнуто новим духом і нестримною силою.[382]
Таких учасників, як Копелєв і Надя, підбадьорювало виправдання власних дій. Більшовики пообіцяли людям надзвичайно багато: добробут, щастя, землю, владу. Насильство і кровопролиття під час революції та Громадянської війни спантеличили багатьох, а численні сподівання так і не справдилися. Тому не дивно, що десять років по тому багато хто був розчарований. Ці люди шукали пояснення всьому, що відбувається. А зараз Комуністична партія вказала їм на того, хто заважав втіленню обіцяного, і закликала не виявляти до ворога жодного співчуття. Михайло Шолохов у своєму романі «Піднята цілина» змалював красномовний портрет одного такого розчарованого фанатика. Двадцятип’ятитисячник Давидов приїхав колективізувати село за будь-яку ціну. Коли його місцевий колега зауважив, що він дуже жорстоко поводився з «куркулями», Давидов у відповідь розлютився: «Тобі їх шкода... ти їм співчуваєш. А вони нас жаліли? Чи плакали вороги над сльозами наших дітей? Чи ридали вони над сиротами, чиїх батьків вони вбили?»[383]
Саме з таким настроєм після дуже недовгого інструктажу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.