Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

замість того, щоб чекати на гостей, я сама їх відвідуватиму, даючи уроки італійської, це влаштує мене куди більше.

Вона підвелася й задула свічки на високій підставці. Я також звівся на ноги.

— Місіс Ешлі дає уроки італійської? — сказав я з підробленим острахом. — Яка ганьба. Лише старі діви дають уроки, якщо їх нема кому підтримувати.

— А що в таких обставинах роблять удови? — спитала вона.

— Удови? — повторив я, не думаючи. — О, вдови знову виходять заміж, якомога швидше, або продають свої персні.

— Розумію. Що ж, я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської.

Вона поплескала мене по плечу і вийшла з кімнати, кинувши «на добраніч».

Я відчув, як починаю червоніти. Господи Боже, що я бовкнув? Я говорив, не думаючи про її стан, геть забувши, хто вона така і що з нею трапилось. Я так насолоджувався розмовою з нею, як бувало раніше з Емброузом, що зрештою ляпнув зайвого. Знову одружитися. Продати персні. Що вона, Господи прости, тепер про мене подумає?

Яким грубим, яким нетактовним, яким, зрештою, тупим та невихованим я, мабуть, їй здався. Я відчував, як червонію, починаючи з шиї і до самих коренів волосся. Чорт забирай. Від вибачень діла не буде. Стане тільки гірше. Краще забути і сподіватися, що вона також забуде. Я був удячний, що більше ніхто не був при цьому присутній, наприклад, мій хрещений батько, який би відвів мене вбік та став засуджувати за таку жахливу поведінку. Це могло б статися і за столом, поруч стояли б Сікомб і юний Джон. Знову одружитися. Продати свої персні. О Господи… О Господи… Що на мене, в біса, найшло? Я не зможу заснути, лежатиму, крутитимуся туди-сюди, і чутиму в голові лиш її відповідь, швидку мов блискавка: «Я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської».

Я покликав Дона, вийшов через бокові двері та попрямував до саду. Прогулюючись, відчував, що моя провина лише росте. Грубий, бездумний, пустоголовий телепень. І що, взагалі, вона мала на увазі? Можливо, в неї так мало грошей, що вона насправді збиралася зайнятися цим? Місіс Ешлі дає уроки італійської? Мені пригадався її лист до мого хрещеного батька із Плімута, що після короткого перепочинку вона планує відвідати Лондон. Я згадав слова того чоловіка, Рейнальді, що вона змушена продати віллу у Флоренції. Мені пригадалося, чи, точніше, я усвідомив повністю, що за заповітом Емброуза їй нічого не лишилося, взагалі нічогісінько. Кожна копійка його майна належала мені. І знову мені пригадалися плітки прислуги. Місіс Ешлі не лишилося нічого. Що, на Бога, подумають у залі для прислуги, у маєтку, по сусідству, у графстві, якщо місіс Ешлі даватиме уроки італійської?

Два дні тому, три дні тому мені було б однаково. Хай би хоч голодувала, жінка, яку я змалював у своїй уяві, на це заслуговувала. Та не тепер. Тепер усе було інакше. Сама ситуація повністю змінилася. Слід було щось робити, але я не знав, що саме. З нею я цього обговорити не міг. Від самої думки про це я знов зашарівся від сорому та сум’яття. А потім, із неабияким полегшенням, я раптом згадав, що гроші та майно ще не були моїми законно, і не будуть до дня мого народження, за шість місяців. А тому я нічого не міг удіяти. Це була відповідальність мого хрещеного батька. Він був довіреною особою в маєтку і моїм опікуном. А тому він сам мусив поговорити з кузиною Рейчел та надати їй щось із майна для утримання. При першій же нагоді я з ним це обговорю. Моє ім’я не має фігурувати в справі. Має здаватися, ніби це просто юридичний момент, який трапився б так чи інакше, бо так у нас у країні заведено. Так, це був вихід. Дяка небесам, я до цього додумався. Уроки італійської… Яка ганьба, який жах.

Відчувши полегшення, я повернувся до будинку, та все ще згадував свою грубу помилку. Знову одружитися, продати персні… Я дійшов до кінця галявини зі східного боку і тихим свистом покликав Дона, який обнюхував молоді дерева. Мої кроки хрускотіли на гравії. Я почув голос, зверталися до мене:

— І часто ви гуляєте ночами?

Це була моя кузина Рейчел. Вона сиділа без світла біля відчиненого вікна синьої спальні. Моя прикра помилка нагадала про себе з новою силою, і я подякував небесам, що вона не вміє читати думки.

— Інколи, — сказав я, — коли налітають важкі думки.

— Це означає, що сьогодні ви теж про щось розмірковуєте?

— Ну, так, — відповів я. — Я дійшов до серйозного висновку, гуляючи лісом.

— І що ж це за висновок?

— Я дійшов висновку, що ви цілком слушно неприхильно реагували на кожну згадку мого імені ще до того, як ми зустрілися, і вважали мене марнославним, нахабним та розбещеним. Я такий і є, ба навіть гірший.

Вона нахилилася, склавши руки на підвіконні.

— У такому разі прогулянки лісом не йдуть вам на користь, — сказала вона, — і висновки ваші геть нерозумні.

— Кузино Рейчел…

— Так?

Та я не знав, як вибачитися. Слова, які так легко вилітали з мого язика у вітальні, призвівши до такої помилки, тепер, коли я хотів виправити її, немов застрягли. Я стояв там, під її вікном, не здатний вимовити ані слова, присоромлений. Раптом я побачив, як вона повернулась і простягла руку в кімнату, після чого знову нахилилася і щось кинула мені з вікна. Ця річ зачепила мою щоку та впала на землю. Я нахилився й підняв її. Це була квітка з її вази, дикий шафран.

— Не дурійте, Філіпе, йдіть спати, — сказала вона.

А тоді зачинила вікно та запнула завіси, і якимось чином сором кудись подівся, як і відчуття прикрої помилки, душу охопило полегшення.

Я не міг навідатись до Пеліна на початку тижня через розклад візитів орендарів, який склав для кузини Рейчел. Крім того, я б не зміг вигадати виправдання, що приїхав до свого хрещеного батька, не захопивши її з собою для Луїзи. В четвер трапилася така нагода. З Плімута приїхав посильний, привіз усі кущі та деревця, які вона захопила з собою з Італії, і щойно Сікомб їй про це доповів — я саме закінчував снідати — кузина Рейчел уже одяглася та спустилася, обв’язавши голову шаллю, готова рушати до саду. Двері їдальні були відчинені, і я бачив, як вона йде вестибюлем. Я вийшов привітатися.

— Емброуз, — сказав я, — нібито сказав вам, що жодну жінку не можна бачити