Читати книгу - "Ініціація"

флешку, відступає в коридор, жестами кличе мене за собою.

— Пізно вже.

— Прошу, прошу! Я не затримаю вас надовго.

Язик пнеться відповісти дідові «добре», «гаразд» чи щось на кшталт того, але не бачу навкруги геть нічого доброго, тож відповідаю по суті:

— Ну, якщо ви так наполягаєте. Але тільки на хвилину. На мене чекають.

— Волонтери? — питає наївний дідусь.

— Волонтери, — шепочу.

Нотаріус Реформаторський тримає слово. Не вимагає пити з ним чай, не показує фото зі старих альбомів, не оповідає історію свого довгого життя чи першого кохання, та без емоцій не обходиться. Дідусь проводить мене до скромної, обставленої радянськими меблями вітальні, дістає з полиці невеличку оксамитову коробочку, в які зазвичай упаковують ювелірні прикраси, урочисто простягає мені.

— Не відмовте, — каже щиро.

— Що це? — тримаю коробочку, спустошено дивлюся на нотаріуса.

— Моя вдячність вам. Із почуттям величезної поваги за вашу титанічну працю.

Мені би тут — «дякую» чи щось таке, а я по суті:

— Ну, якщо наполягаєте.

— Так. Наполягаю!

— Що ж, я піду, — кидаю коробочку в сумку, хоч, може, дідусь і сподівався: зараз же розкрию, роздивлятимуся із захватом і дякуватиму, дякуватиму.

— Дякую, — каже дідусь уже в дверях, а я відчуваю, як усередині зривається з гальм, набираючи швидкість, важкий потяг — все зносить на шляху.

— Ви… Ви не розумієте! — кидаю слова, дедалі швидше, швидше. Все агресивніше та гостріше. — Ніколи Земля не стане людям одним домом, ніколи не створять вони єдину спільноту. Ніколи не відмовляться від усього, що розділяє їх на окремі табори: ні від релігій своїх, ні від кордонів чи держав! Ні від власних амбіцій, пихи, брехні! Від огидних безглуздих перформансів! Люди ніколи не любитимуть інших людей! Лише використовуватимуть їх! Бо щоб полюбити…

Замовкаю, бо безпорадна думка уривається, не має продовження, логіки, відповіді… Може, серце знає, та цієї миті і воно німе.

— Справжня любов — привілей вільних, — тихим, кволим голосом відгукується нотаріус Реформаторський.

— Ма… ти моя Мотря! Та про що ви?! — вибухаю.

— Про те, чого ви так і не зрозуміли. Усе, що роз’єднує людей, робить їх рабами. Люди відчувають це на рівні підсвідомості. Завжди відчували. І прагнули стати вільними, зламати кордони: у своїй голові насамперед.

— Та що за маячня? А просто… Просто жити! Любити! Розумієте? Я хочу просто жити, любити!

— Любити — це не просто жити.

— Дурість! Тупа дурість! Любити — це просто! Відкрити серце та злетіти! І вірити, що твою любов не зрадять, не використають підступні покидьки!

— Любов — такий же абсолют, як і воля. Не передбачає додаткових констант.

— Ви… Ви наївний ідеаліст.

— А ви… Хто ви? Так і не усвідомили?..

Потяг усередині гальмує, рипить, зупиняється.

— Знаєте… — шепочу безпорадно і втомлено. — Коли Уляна розмістить ваші тези в мережі і почнуть надходити відгуки, — приготуйте валідол.

Іду геть, у ніч, простую до Дніпровської набережної, та на потилиці відчуваю погляд старого нотаріуса. Він хворий! Хворий мрійник! Або ж ні! Не такий уже наївний і хворий! Лише прикривається пишномовними тезами, а натомість тупо використовує людей! І мене! І тішиться, що залишить по собі безцінний скарб, який переверне світ.

— Теж прагнеш цього, Блеку?.. — шепочу, повертаю до свого будинку на вулиці тупих і довірливих Ентузіастів. Невже Блек чекає, аби продовжити свій абсурдний нищівний перформанс?..

У вікнах мого кубельця — світло. Таке ясне і нещадне, що, здається, в тому світлі підступу не жити: згине, як вірус від антибіотиків. Мене вабить до того світла. Невтримно вабить.

Ось бачу… Відчиняю двері. Сама. Блек стоїть посеред вітальні, дивиться на мене, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу, та він помиляється! Від початку помилився і схибив, коли сам дав мені ім’я. Я — Рома-Роза! Прекрасна південна квітка! У мене власна воля, свої примхи. Моє кохання творить власні перформанси, і начхати на збочену творчість інших. Своє веду! Веду, тому сама… повільно та збудливо скидаю одяг. Гола… Гола йду до столу, на якому парує гаряча смажена щука. Хижа, несмачна у смажених шматках щука! Пальці пече, та мені однаково. Хапаю шматок — щучу голову з гострими зубами, — опускаюся на підлогу, на голу підлогу, бо мій пікнік не передбачає зручного комфорту, лягаю — гола на голу. Кладу на груди гарячу щучу голову, наказую ошелешеному Блекові самими очима: «Їж!» Ведеться. Ведеться, бо не може зрозуміти, і шлях лиш один — пройти пригоду до кінця, щоби усвідомити, розгадати задум. Тому ведеться. Опускається на коліна, бо інакше ніяк. Опускається, молиться мені: нахиляє голову до моїх грудей, пече губи, ніяк не може вхопити гарячу щучу голову, відсахується, та знову нахиляється, молиться і все чекає наступного мого кроку. Ніби я маю розсміятися, віджбурнути смажене, лишити тільки свіже, живе, та я мовчу. Вперто мовчу, і коли він нарешті здається, всідається поряд зі мною на підлогу, дивиться вже не так, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу, — приголомшено, збуджено, отоді тільки прибираю з грудей гарячий шматок, дивлюся на нього, шепочу: «Неушкоджений… коханням!» — бо сама — ушкоджена, на грудях біля серця — червоний болючий опік. Він усе зрозуміє. Зрозуміє і вразиться. Мій нещадний перформанс розіб’є його світ ущент, і він забуде про все: про амбіції, творчі мордування, хижі наміри та щиру самозакоханість, бо все те щезне. Він злетить без наркоти, алкоголю, стимуляторів і лишень одне щире прошепоче: «Кохаю тебе…»

Фантазії тьмяніють, опадають на землю дрібним сірим дощем. Холодно. Дивлюся на світло, що лине з вікон моєї квартири на вулиці Ентузіастів, і так усе ясно в тому світлі. Серце переповнюється відразою і огидою, наче варто лиш підійти до Блека, варто доторкнутися чи просто подивитися йому в очі, як заражуся від нього смертельною хворобою, від якої ліків немає. Ще не вигадали.

Ненавиджу!

Суну геть Дніпровською набережною до метро. Прощавай, Лівий берегу! Мені на Правий, бо він правий, і всі там: мама, тато, а на Нивках — прекрасна жінка Валентина. Постукаю посеред ночі — не прожене, прихистить. Не випитуватиме, що сталося. Хіба що запитає: «Ти голодна, Ромо-Розо?..»

Рома-Роза — це хто? Хіба я?..

Метро поряд, ще встигну на останній потяг, та ноги несуть під міст, у бік Русанівських садів. Там, на старій орендованій дачі, скніє мій нещасний самотній брат з двома ротвейлерами. Він теж Рома. Як не спить, то спитаю: «Брате, скажи, як це — бути Ромою? Ти відчуваєш, що ти — Рома?» А як спить — стукатиму, поки не попрокидаються всі живі душі на Русанівських садах.

— Довго брьохатимеш! — кепкує