Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

наприклад, наприкінці VI ст. до н. е., під час війни з перським царем Дарієм. Але приблизно до цього ж часу відносяться й перші ознаки осілості в степовій смузі — поблизу античних міст і торжищ, що сприяло формуванню етносів зі змішаною культурою (напівеллінів-напівварварів). На зимовищах у скіфів були постійні житла, відмінні від тих, що при перекочовках встановлювали на вози. «А живуть вони у кибитках, найменші з яких бувають чотирьохколісні, а інші — шестиколісні; вони навкруг закриті кошмою й влаштовані подібно будинкам. У ці вози запрягають по дві та три пари безрогих волів... у таких кибитках містяться жінки, а чоловіки їздять верхи» [Ps. Нірр., 26]. З огляду на глиняні моделі таких кибиток, вони були різної форми та залежали від культурної традиції племені[327]. Кількістю возів і голів худоби вимірювалося, як і в наш час, багатство кочовика. Навряд чи значно відрізнялася від сучасної кочівницької їжа степових скіфів[328]. Основою її була «біла їжа» (різноманітні молочні продукти), а також м'ясо, кров і рослинні продукти, в основному зернові, які обмінювалися на продукти тваринництва або одержували як данину від землеробів. З античних центрів надходило вино, більша частина якого в VII—VI ст. до н. е. йшла в лісостепові райони.

Рис. 26. Глиняні моделі скіфських візків.

Кочовий спосіб життя вважався єдино гідним, і тільки зубожілі кочовики, що втратили худобу, переходили до осілості, землеробства й ремесла. Таких скіфи, як і всі, «що живуть зі зброї», зневажали. Втім, вже за часів Геродота поблизу Ольвії мешкало плем'я «еллінських скіфів» — калліпідів, які «взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо» [Herod., IV, 17]. Привабливі ідеали воїнства від кочових скіфів поступово переходили до їхніх осілих сусідів, у яких формується прошарок «вершництва» — військової аристократії.

Античні автори багато уваги надавали військовим звичаям скіфів: скіф п'є кров першого вбитого ним ворога, голови усіх вбитих у бою приносять до царя, з убитих здирали скальп і шкіру з правиці, із них виробляли плащі і чохли для сагайдаків. Усе це — форми ритуалізованої поведінки, головна мета якої — оволодіти «силою» вбитого ворога й скористатися нею собі на благо. З цією ж метою виготовляли келихи з черепів «найзапекліших» ворогів, зокрема й родичів.

Зовнішній вигляд скіфів можна уявити за античним вазописом архаїчного періоду. Чоловічі й жіночі (амазонки) постаті зображено в однакових костюмах мідійсько-перського типу, зручних для верхової їзди. Вони являли собою вузькі облягаючі каптани, що застібувались на лівий бік, та вузькі штани, заправлені у м'які шкіряні чобітки (скіфики), які затягувалися ремінцем на щиколотках. На головах башлики — гостроверхі або із звисаючими кінцями. Одяг виготовляли, певно, з оброблених шкір і оздоблювали гаптуванням та аплікацією. Кіммерійці та скіфи, а також інші кочовики зображувалися в схожих костюмах, що свідчить про їхній універсальний для скіфських кочовиків характер. За свідченням античних авторів, сусідні зі скіфами племена перейняли у них тип «скіфського» одягу. Про жіночий скіфський костюм архаїчного часу немає даних (амазонки одягалися в чоловічий одяг). Можливо, знатні жінки носили плаття східногрецького типу, подібно до того, в якому зображена богиня на Келермеському дзеркалі — із короткими рукавами та довгою і вузькою з візерунком спідницею із запаскою.

Скіфський костюм V—IV ст. до н. е. завдяки археологічним знахідкам можна уявити детальніше — аж до різного крою каптанів і шароварів — вузьких та широких. На подовжених передніх полах шкіряних каптанів інколи залишалися лапи і хвости, ззаду каптури.

Детально передані в античній торевтиці також зачіски[329]. У чоловіків довге волосся й бороди, інколи волосся зібране на потилиці в пучок або заплетене в косу. Були, очевидно, й парадні костюми, про які писав Клеарх Солійський наприкінці IV ст. до н. е.: «Скіфи віддавалися розкоші... внаслідок удачі в усьому, багатства та іншого достатку. Це видно з одягу та способу життя їхніх начальників, що збереглися до цих пір»[330].

Жіночий одяг відомий лише за зображеннями божеств. Це довге плаття вільного крою, зібране біля коміра, з довгими рукавами на манжетах, зверху довгий плащ з «несправжніми» рукавами. В таких самих плащах зображувалися, наприклад, перські маги. За археологічними знахідками інколи можна реконструювати деталі крою одягу[331]. У похованнях знатних скіф'янок знаходять прикрашені золотом головні убори різних типів, що доповнювалися довгим покривалом. Деякі з них здаються напівеллінськими[332], зокрема калафи — атрибути божеств родючості у землеробських народів.

Геродот [V, 114] протиставляв спосіб життя скіф'янок та савроматських жінок. Перші нібито нікуди не виїжджають, займаються лише хатніми роботами та майже увесь час проводять на возах. Савроматки ж їздять на полювання, захоплюються військовими вправами й перш, ніж вийти заміж, повинні вбити ворога. Навряд чи характеристика Геродота стосується всіх скіф'янок (певно, лише старших дружин). У кочовиків жінки, як правило, користувалися значною свободою. Адже коли чоловіки воювали, їм доводилось не тільки виконувати чоловічу роботу, а й охороняти стійбище та худобу[333]. Та патріархальний устрій життя скіфів античні автори, мабуть, помітили вірно. Традиційно чоловічими заняттями були війна, розведення худоби, що вважалося найпрестижнішим. Жерцями також були переважно чоловіки, хоча «хатніми» жрицями, що правили культ родинних богів-охоронців, могли бути й жінки. Були також і жінки-ворожки.

Про скіфські звичаї можна судити з повідомлень античних авторів, насамперед Геродота. Деякі звичаї цікаві для етнографів. Вдова після смерті чоловіка виходила заміж за когось з його родичів (звичай левірату) [Herod., IV, 78]. Можна припускати і наявність звичаю кувади, коли чоловік імітував поведінку породіллі[334]. З шаманськими камланнями пов'язують повідомлення Геродота [IV, 73—75] про «парові лазні», які скіфи влаштовували в повстяних наметах. На розпечене каміння насипали насіння конопель і, вдихаючи разом з димом ароматичні пари, доходили до екстазу. Подібний спосіб досягнення екстазу добре відомий в шаманській практиці. Зберігся і косметичний рецепт (явно передньоазіатського походження), яким користувалися скіфські жінки. Вони «змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан, і потім цією густою рідиною змащують усе тіло та обличчя» [Herod., IV, 75].

Померлих скіфів на возах сорок днів возили по оселях «приятелів», де влаштовувалися частування, після цього померлого ховали. Царів ховали у Геррах — в області «останнього підвладного їм племені». З царем «ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили», слуг і коней, а «також певну частину його речей і так само золоті чаші... Коли вони все це зроблять,