Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його якомога вищим від інших». Через рік навколо царського кургану розміщують на палях п'ятдесят задушених юнаків — найкращих слуг померлого — й коней [Herod., IV, 71—72]. Жертвопринесення людей і коней, наявність багатого поховального інвентаря справді підтверджуються розкопками курганів скіфських «царів».

Поховальний культ у IV ст. до н. е., особливо в другій половині століття, набуває гіпертрофованого характеру, що свідчить про збільшення ірраціональності в культурі суспільства. Кургани «царів» сягають 20 м заввишки і більше, під ними споруджуються на значній глибині складні камери — одночасно могили і святилища. Саме про такі кургани, мабуть, писав Плутарх: «Скіфи пишаються своїми могилами»[335]. Тобто, це були й престижні споруди, розраховані на сприймання не тільки одноплемінників, а й чужинців. Як відомо, боспорські царі Перісад І та його син Левкон (IV ст. до н. е.) ще за життя були визнані божествами. Подібні уявлення про божественність були спільними для варварів та еллінів Північного Причорномор'я. Поховальний одяг скіфських царів, як і подобало божествам, пишно прикрашався золотом. Золото у похованнях мало означати не стільки символ влади й багатства, скільки концентрацію цим магічним металом сонячної сутності царя[336]. Нерідко трапляються поховання воїнів у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. Металевий панцир мав, певно, магічні властивості (як і зброя, особливо гостра) і нібито захищав похованого «з усіх сторін». З магічною метою зброю — списи, дротики, мечі — встромляли в дно та стінки могил.

Міфологія, епос, легенди. Міфологія скіфів, уривки якої збереглися у творах античних авторів, демонструє значну схожість з міфологією інших давньоіранських народів[337]. Окремі образи та сюжети сягають індоіранської (II тис. до н. е.) і загальноєвропейської (близько середини III тис. до н. е.) глибин, але іранський епос рано відокремився від іранської основи. Його характерна риса — культ легітимізму, а провідна тема — боротьба за владу, піднесення ідеї соціальної стабільності. Ці мотиви є і в кельтському епосі[338], але їх немає в германському і балто-слов'янському епосі[339]. На різних іранських територіях існував епічний цикл про царів династії Парадата й подвиги героя цієї династії. Так, у відомому перському епосі «Шахнаме» простежуються ті ж епічні цикли, що й у скіфському[340]. Це різні варіанти так званої легенди про походження скіфів, створені за схемою космогонічних міфів. Згідно з однією з легенд, усі скіфи походили від трьох синів першої людини Таргитая, який народився від Зевса та доньки ріки Борисфен (Дніпро). Молодшому з синів — Колаксаю — пощастило заволодіти священними золотими дарунками, що впали з неба, і він став першим царем [Herod., IV, 5—7]. Від Колаксая походив рід скіфських царів (воїнів), від його братів — роди, що утворили інші верстви суспільства: жерців, хліборобів та скотарів[341]. Таргитай був, певно, персонажем ще доскіфського епосу — індоарійського або кіммерійського, якого скіфи приєднали до своєї міфічної генеалогії. На підставі зображень на ритуальному посуді IV ст. до н. е. реконструюється продовження історії синів Таргитая: їх суперництво у боротьбі за владу, перемогу молодшого сина і врешті-решт його загибель від руки невпізнаного ним батька або підступів старших братів[342].

У другій версії легенди, яку розповідали ольвіополіти, першими людьми в скіфській країні були Агатірс, Гелон і Скіф, які народилися від Геракла і напівдіви-напівзмії, що жила у священній місцевості Гілеї. Старших братів мати вигнала, оскільки вони не змогли виконати завдання батька — натягти його лук та оперезатися його поясом. Це вдалося лише молодшому — Скіфові, від якого й походили скіфські царі [Herod., IV, 8—10]. Власне, обидві версії легенди передають скіфську історію, але перша з них обґрунтовує соціальний устрій суспільства, а друга — взаємовідносини етносів. Агафірси (фракійці?) і гелони (іранофракійці) були найзначнішими етнічними утвореннями, з якими скіфи зустрілися в Північному Причорномор'ї.

Очевидно, багато переказів і навіть етнографічних етюдів у працях античних авторів були фрагментами скіфського епосу. Це, наприклад, розповідь про культ бога-меча і його вівтарі, що нагадує центральноєвропейські легенди. Фольклорні елементи можна знайти в оповіданні про поховання скіфських царів у священній місцевості Герри, про похід перського царя Дарія до Скіфії тощо[343]. Про Атея, одного з уславлених скіфських правителів, був складений, можливо, цикл легенд, що частково зберегли античні автори. В них, зокрема, підкреслювалася простота звичок царя[344].

Релігійні уявлення та обряди. Повідомлення про скіфських богів записані Геродотом в середині V ст. до н. е. [Herod., IV, 59], але, безумовно, це — давні божества, яких споконвіку шанували скіфи. Ці божества згадуються за старшинством, вказуються їхні грецькі аналогії: Гестія (Табіті), Зевс (Папай), дружина Зевса Гея (Апі), Аполлон (Ойтосір), Афродіта Уранія (Аргімпаса), Геракл та Арей. Для двох останніх богів скіфські імена за якихось обставин не вказано, можливо, їхні культи були близькі грецьким. Скіфи царські, крім того, шанували Посейдона (Тагімасада), свого небесного заступника й, вірогідно, втілення військової сутності — кшатри. Не зовсім звичайним для скіфського суспільства здається таке почесне становище Гестії-Табіті. Можливо, за цим криється шанування вогню, притаманне усім іранцям[345]. Ім'я Табіті збереглося у давньоіндійському епосі (Тапаті, дочка Сонця у «Махабхараті»), а також у осетинському (бог ланцюга для вогнища Сафа)[346]. Культ Афродіти-Уранії скіфи запозичили у Передній Азії. Беручи до уваги зображення (найдавніше з них — на срібному «дзеркалі» VII ст. до н. е. з Келермеського кургану), доходимо висновку, що це божество — один з різновидів Великої Богині, відомої як Іштар, Астарта, Східна Артеміда, Мати Богів. Це божество плодючості, в основному тварин та людей, а також захисниця і покровителька царів. У персів подібним божеством була Анахіта, яка в IV ст. до н. е. перетворилася на божество царської династії.

За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-державної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів означало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян[347]. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви північного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних