Читати книгу - "Син"

сердито, відчуваючи, однак, що казати таке — надто підло.

— Нащо? — ще більше розпалилася вона. — Щоб вони до мене лізли всім гуртом? Так вони все одно лізуть, бодай їм…

— Я б на їхньому місці не робив цього. Адже можна якусь заразу підчепити.

— Це було б добре.

— Ні, я… справді вважаю, що вони не повинні цього робити.

— Рада це чути.

— То вони… справді всім гуртом?

— Так. І один чи двоє — особливо часто. Та яка тобі різниця?

— Я бачу, он у того коня — копито хворе. Може, я принесу, чим перев’язати? Шматок сиром’ятної шкіри, мабуть, згодиться.

— Ти коли-небудь замислювався про наше становище? — Німка не звернула уваги на зміну теми. — Якщо я намагаюся говорити до них — вони вдають, що не чують мене. Ім’я мені дали, побачивши жовте волосся ось тут. І це все, що вони в мені розгледіли.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Є, щоправда, одна річ, що бодай якось підбадьорює мене, — продовжувала вона. — Якщо я здохну — вони зазнають збитків, бо нікому буде шкрябати ці кляті шкури. А про себе що скажеш, Тіететі? Ти задоволений своїм життям?

— Авжеж.

— Ти ще малий. Вони знають, що роблять, коли захоплюють у полон дітей твого віку.

Це зачепило мене за живе. Та вголос я цього не сказав.

— Ти чудово знаєш, — мовив я після короткої паузи, — що я можу тобі допомогти, якщо тільки попросиш.

І чому я це сказав? Адже… чим я міг допомогти їй?

— Якщо кажеш правду — убий мене або забери звідси, — сказала дівчина. — Мене влаштовує й перше, і друге.

Вона знову заходилася шкрябати шкуру. Я ж став роззиратися навколо в пошуках Єканакі — поні з рудими вухами, якого подарував мені Тошавей. Кінського лайна тут було повно. Сонце вже сідало, і вечір ставав дедалі холоднішим.

— Я повинен забрати свого поні, — пробурмотів я.

— Авжеж, — знову зиркнула на мене німка.

Я подумав, що добре було б, якби мені більше ніколи не довелося з нею розмовляти.

— Тіететі! — гукнула вона, коли я вже йшов геть. — Якщо все-таки надумаєш мене зарізати — я не опиратимуся. Обіцяю. Я просто не можу наважитися на це сама.

Розділ 11

Дж. Е. Мак-Каллоу

Цей будинок уже давно мертвий; вона — остання з його дітей. Треба підвестися. Ні, не виходить. А навколо — нікогісінько… Лише безмовні люстри звисають зі стелі, байдуже спостерігаючи за її стражданнями.

«Та вставай же!» — подумала вона.

Ні. Не виходить.

Коли вона була дівчинкою, цей дім був наповнений веселим гомоном. Тут сховатися було ніде, щоб хоч трошечки побути на самоті. Ну як же так трапилося, що вона тут — сама-самісінька, немов уже лежить у могилі? Вона пам’ятає, що, повертаючись зі школи, щоразу чула голоси — це у вітальні або в галереї гомоніли численні гості полковника, який пригощав їх віскі. Інколи господар виходив разом із друзями надвір, і вони розважалися, стріляючи по тарілочках. До полковника приходили молодики, які із серйозною міною записували його спогади. А ще — люди похилого віку, які або животіли за копійки, або були мільйонерами, як і сам полковник.

У будинку завжди було повно людей: репортери, політичні діячі, індіанці (вони завжди приїжджали гуртом, набиваючись в одну машину вшістьох чи навіть увісьмох). Полковник ставав зовсім інакшим, коли до нього приїжджали індіанці, — майже весь час мовчав, лише зрідка киваючи, коли його друзі щось розповідали. Джинні було нудно спостерігати за цим. Адже індіанці, з якими дружив її прадід, узагалі не були схожими на індіанців, тому що одягалися, як, скажімо, мексиканці чи білі фермери. Вони не звертали на дівчинку жодної уваги (і до того ж від них неабияк смерділо). Її батько боявся, як би вони, вештаючись по всьому будинку, чогось не вкрали. Та полковник через це зовсім не переймався, і ці червоношкірі старигани безперешкодно човгали туди-сюди, спираючись на ціпки. Вони часто залишалися тут ночувати, і неодноразово Джинні бачила, зайшовши вранці до вітальні, як десятеро чи дванадцятеро індіанців сплять, наче в себе вдома, у будинку своїх колишніх ворогів, «блідолицих». Поряд із ними стояли склянки з недопитим віскі й тарілки з недоїденою яловичиною.

Будинок, беззаперечно, належав полковникові, хоча він і ночував здебільшого в хакале неподалік. Батько Джинні завжди скаржився на шум та безлад, що панували в будинку через численних гостей полковника, і бурчав, що вони, ці гості, надто дорого обходяться. Полковник не попускав свого, наголошуючи на тому, що розводити корів — не менш дороге задоволення.

— І що ми отримуємо з твоєї чортової худоби? — розпікав стариган свого внука. — За останні двадцять років — лише збитки! І це все тому, що ти потреби справити не можеш, не спитавши дозволу в окружного агента!

Саме завдяки полковникові ранчо почало отримувати прибутки від нафти, і саме полковник наполіг на тому, щоб Джонас поїхав учитися до Принстона. Що ж до Клінта й Пола — на них прадід теж покладав великі надії. Але Джинні була для нього особливою.

— Ти багато чого досягнеш у цьому житті, — часто казав полковник, лагідно поплескуючи її по плечу.

Вона тоді не знала, що дійсно чогось-таки досягне, та все це в одну мить розсиплеться. Розіб’ється, наче крихка порцелянова тарілочка. Ось жінка лежить на підлозі й спостерігає, як велика кімната наповнюється білим димом. А яким стане цей будинок за кілька років? Напевно, пусткою — раєм для сичів, кажанів, мишей та койотів (вона чітко уявила відбитки оленячих копит на вже майже розваленій підлозі, укритій пилюкою). А дах? Він провалиться. А крізь підлогу проростуть чагарники, і невдовзі ніякого будинку вже не буде — від нього зостануться хіба що кам’яні стіни, що височітимуть просто посеред пустелі.

Бабуся була єдиною людиною (крім прадіда, звичайно ж), яка приділяла Джинні бодай трохи уваги. Коли надворі була спека, літня жінка зазвичай кликала внучку до бібліотеки, і дівчинка годинами мусила слухати одне й те саме — нескінченні балачки про її предків. Бабуся, мабуть, у тисячний раз перебирала старі світлини та феротипи, показуючи та розповідаючи про них. Ось це — бабусин перший чоловік, який помер, і в них ще не встигли з’явитися діти. А це — її дві сестри, які померли від тифу. А ось — її син Ґленн, дядько Джинні. Світлин дядька Ґлендейла було багато, і бабуся найдовше милувалася тією, на якій він був у військовій формі (він загинув у бою з німцями, а до того отримав кулю в плече