Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Мендель був іще таким молодим, що міг уявити собі лики пророків. Йому захотілося повернутися, випитати про ту концертну залу, де грала капела, піти туди. Але він посоромився. Повернувся до Сковронекової крамнички і розповів, що його шукає якийсь американський родич небіжчиці жінки. І він дозволив Фришеві дати свою адресу.

«Завтра ввечері їстимеш із нами, як і всі ці роки», — сказав Сковронек. То був перший пасхальний вечір. Мендель кивнув. Він волів би залишитися в своїй кімнатчині, він добре знав криві погляди пані Сковронекової та підраховувальні руки, якими вона вділяла Менделеві юшки і риби. «Це востаннє, — подумав він. — Від нині за рік я вже буду в Цухнові: живий чи мертвий; ліпше мертвий».

Першим прийшов він наступного вечора, але останнім сів до столу. Заздалегідь прийшов, щоб не образити пані Сковронекову, пізно зайняв своє місце, аби показати, що має себе за наймізернішого з присутніх. А довкола вже сиділи вони: господиня дому, обидві доньки Сковронеків зі своїми чоловіками і дітьми, якийсь незнайомий мандрівний торгівець нотами і Мендель. Він сидів на кінці стола, куди поклали вистругану дошку, щоби його продовжити. Отож Мендель зосередився на збереженні не тільки миру, але й рівноваги між стільницею і її штучним продовженням. Однією рукою він притримував кінець столу, коли туди ставили таріль чи полумисок із запіканкою. Шість білосніжних товстих свічок горіло в шістьох підсвічниках на білосніжному обрусі, накрохмалений блиск якого відбивав шість пломінців. Як білі й срібні стражі однакового зросту стояли ті свічки перед Сковронеком, господарем дому, що в білому халаті сидів на білій подушці, прихиленій до другої подушки, безгрішний цар на безгрішному троні. Скільки часу минуло, відколи й Мендель у таких самих шатах так само правив столом і святом? Сьогодні він сидів скулений і побитий, у своєму кафтані, що зеленаво відсвічував, на останньому кінці, найпослідущіший із присутніх, стурбований власною скромністю і жалюгідне опертя цього свята. Пасхальні хліби лежали загорнені білою серветкою, сніжний пагорб поряд із соковитою зеленню зел, темною червінню буряків і терпкою жовтизною хрону. Книги з розповідями про вихід євреїв із Єгипту лежали розкриті перед кожним гостем. Сковронек затягнув леґенду, і всі повторювали за ним, наздогнали його й заспівали злагодженим хором цю затишну, усміхнену мелодію, цей співаний перелік окремих див, що їх знову і знову підраховують і які знову і знову засвідчують ті самі властивості Бога: велич, доброту, милосердя, милість для Ізраїлю і гнів на фараона. Навіть мандрівний торгівець нотами, який не вмів читати письмен і не знав звичаїв, не зміг опиратися цій мелодії, що огортала, обмотувала і пестила його кожним новим реченням, так що він замугикав разом з усіма, сам того не помічаючи. Ба навіть Менделя налаштувала вона лагідно супроти Небес, які чотири тисячі років тому так щедро осипали нас дивами, здавалося, ніби любов Господня до всього народу майже примирила Менделя з його власною дрібною долею. Він іще не співав, Мендель Зинґер, але його тулуб уже розгойдувався взад-вперед, розколисаний співом інших. Він чув, як ясними голосами співають Сковронекові внуки, і йому пригадалися голоси власних дітей. Він як бачив перед собою безпомічного Менухима на незвичному підвищеному кріслі за святковим столом. Тільки батько кидав під час співу час від часу стрімкий погляд на свого наймолодшого і найупослідженішого сина, помічав світло вслухання в його недоумкуватих очах і відчував, як малеча марно силкується сповістити, що в ній звучить, і заспівати, що чує. То був єдиний вечір у році, коли Менухима зодягали в новий сурдутик, як і його братів, і білий комірець сорочки з цегляного кольору візерунками святково оторочував його подвійне кволе воло. Коли Мендель підносив йому келих вина, він жадібно цмулив одним душком половину, а тоді кахихав і форкав, і кривив лице в невдалій спробі засміятися чи заплакати: хто ж би то знав.

Ось про що думав Мендель, розколисуючись у співі інших. Він помітив, що вони вже набагато далі, перегорнув кілька сторінок і вже готувався, як йому належало, звільнити ріг столу від тарелів, щоб не трапилось лиха, коли він його відпустить. Бо наближалася мить, коли червоний келих наповнять вином і відчинять двері, щоби впустити пророка Іллю. І ось уже чекає темно-червоне скло, шість світел відбиваються у його вигині. Пані Сковронекова підвела голову і подивилася на Менделя. Він устав, почвалав до дверей і відчинив їх. Сковронек заспівав запрошення пророкові. Мендель дочекався, поки воно закінчиться. Бо не хотів зайве ходити. А тоді зачинив двері, знову сів, підклав кулак під стільницю, і спів продовжувався.

Не минуло й хвилини, відколи Мендель сів, як у двері постукали. Всі почули той стук, але всі подумали, що їм причулося. Цього вечора всі друзі сидять удома, провулки дільниці порожніють. О цій порі жодні відвідини непомисленні. То, певно, вітер грюкнув дверима. «Менделю, — сказала пані Сковронекова, — ви не зачинили як слід двері». Тут постукали знову, виразно і довше. Всі затамували подих. Пахощі свічок, споживання вина, це незвичайне жовте світло і ця давня мелодія так наблизили дорослих і малих до сподівання чуда, що їхнє дихання на мить зупинилося, і вони безпорадно й блідо перезирнулися, так ніби питаючи, чи не жадає пророк і справді увійти. Тож запала тиша, і ніхто не наважувався поворухнутися. Нарешті поворухнувся Мендель. Іще раз пересунув він тарелі на середину столу. Ще раз почвалав до дверей і відчинив. Там, у напівтемному коридорі, стояв якийсь високого зросту незнайомець, побажав доброго вечора і спитав, чи може увійти. Сковронек ледь натужно підвівся зі своїх подушок. Він підійшов до дверей, оглянув незнайомця і сказав please, як і навчився в Америці. Незнайомець увійшов. На ньому був довгий плащ, піднятий був його комір, капелюха він не зняв, мабуть, із пошани до свята, на яке втрапив, і тому що всі присутні чоловіки сиділи з покритими головами.

Шляхетний чоловік, подумав Сковронек. І, не кажучи ні слова, розстібнув незнайомцеві плащ. Чоловік уклонився і сказав: «Мене звати Олексій Коссак. Перепрошую. Дуже перепрошую. Мені сказали, що у вас перебуває Мендель Зинґер із Цухнова. Я хотів би з ним поговорити».

«Це я», — сказав Мендель, підійшов до гостя і задер голову. Його чоло сягало акурат до незнайомцевого плеча. «Пане Коссак, — говорив Мендель далі, — я вже чув про вас. Ви родич».

«Роздягайтеся і сідайте з нами до столу», — сказав Сковронек.

Пані Сковронекова підвелася. Всі зсунулися. Звільнили незнайомцеві місце. Зять Сковронеків доставив іще одного стільця. Незнайомець повісив плащ на гвіздок і