Читати книгу - "Понаїхали"

широко розчепiрює пальцi.

Оля порснула, прикривши рот кулаком. А тодi швидким коротким жестом перехрестилася, бо ж грiх. Оля зовсiм не релiгiйна, до церкви ходить раз на рiк святити паску, i то не щороку — але про всяк випадок краще Його чи Це не ображати. А ну як Воно справдi є, i то мстиве, як у Старому Заповiтi?

I все одно перед очима стоїть оця жилава зсохла рука на позолоченому пiдносi, яка стискається в кулак i ворушить пальцями.

Ще не дiйшовши до греко-католицької церкви, Оля почула наших. На лавочцi у скверику розмовляли по-нашому двi жiнки. Одна велика, рокiв сорока п'яти й на вигляд невдоволена. Iнша — сухорлява несмiлива бабуся.

Оля присiла. Сказала, що хоче заздалегiдь знайти церкву, бо вперше тут, а потiм уже прогулятися по Рiмiнi.

— Ви теж iдете?

— У мене сьогоднi... нема часу, — покосилася невдоволена.

Вона виявилась iз Вижницi. Скаржилася, що потрапила в сiм'ю, де кожен шматок хлiба «отак-от нарiзають», показала пальцями на своїй долонi. У вихiдний, коли її не годують, мусила купувати собi продукти в «Конадi». Але виходило надто дорого. I тепер по недiлях вона ходить по безкоштовнi пайки у «Карiтас».

— А чому нi? Чому нi? — сказала жiночка, захищаючись.

Хоча Оля мовчала.

Несмiлива бабуся з Косiвського району розповiла, що у неї сiм'я краща. Вона — як i Оля, як i жiнка з Вижницi — баданте. Вона й сама немолода, а доглядає за ще на поколiння старшою iталiйкою з хворобою Альцгеймера. Тiй уже понад дев'яносто.

— Вони тут усi на таблетках живуть, — прокоментувала останнiй факт жiночка з Вижницi.

На вихiднi, закiнчила бабуся з Косiвщини, тiкає просто тому, що її сеньйора постiйно кричить. Дуже важко витримати.

— А все краще, нiж удома було, — продовжила бабуся з Косiвщини.

Вдома важка фiзична робота, корова, город, бруд, часто п'яний злий чоловiк i дiти, якi поважають тiльки на словах. Тут краще. Легше.

— Добре вам, — пирхнула жiночка з Вижницi. — Скiльки своїм пришлете, вони й радi. А мої? Купила сину «Шкоду Октавiю», добра машина. Це вже друга у нас. У чоловiка є «Нива», ну, йому кращої й не треба, — вона тонко захихотiла. — А синовi треба, молодий гарний хлопець. Тiльки тепер йому вiчно на бензин не вистачає. Знайшов собi дiвчину аж у Коломиї, їздить до неї. Я йому кажу: я тобi грошi так тяжко шлю — а ти на бензин тратиш? Я в «Карiтасi» побираюсь, а ти в Коломию на машинi щотижня.

— Це ж дитина. Виросте, зрозумiє, — сказала Оля.

Жiнка з Вижницi зневажливо глянула на неї:

— Ти давно тут, доню?

Оля трохи розповiла про себе та свою роботу.

— Баданте? З двома? Та ще з такими? — перепитала жiнка з Вижницi. — Як ти там працюєш?

Виявилось, i зарплату Олi платять малу.

— За двох бiльше має бути. Обманули тебе, дочко.

I взагалi не варто було погоджуватись. I хай уже одна з її бабiв помре, а Оля лишиться з однiєю.

— Тiльки не з нашим щастям. Вони тут в Iталiї всi на таблетках живуть.

Навпроти них, на протилежному кiнцi скверу, зiбралася групка смаглявих чоловiкiв. У розмовi постiйно було чути: «Аллаг-Аллаг». Курили.

На вiдмiну вiд наших, мусульман на вулицi видно бiльше чоловiкiв, нiж жiнок. Жiнка з Вижницi з неприязню глянула на чоловiкiв навпроти:

— Самi в Бога не вiрують, а в християнському «Карiтасi» їх вiчно стiльки.

Бабуся з Косiвщини примирливо пробурмотiла:

— Теж вiрують, тiльки по-своєму.

Жiнка з Вижницi покосилася на неї.

— О, вiдкривають. Ну, ми пiшли. А то цi вже рвонули! Ну ти подивись на них.

Вижницька й косiвська жiнки пiшли наздоганяти мусульман. Оля ввiчливо вiдмовилась iти в «Карiтас»: вона вранцi поснiдала в Червiї.

Наша церква виявилася прямо навпроти «Карiтасу». Тепер, знаючи мiсце, Оля могла не переживати, що заблукає чи запiзниться. Вона добре орiєнтується навiть у незнайомих мiстах.

До служби лишалося кiлька годин, i вона пiшла в центр Рiмiнi.

Оля й не уявляла, скiльки тут наших. I росiян. Тiльки й чуєш у недiльному натовпi то нашу, то росiйську. Тiльки росiяни зовсiм iнакшi, нiж нашi. Росiяни — багатi туристи. Шукають вiдкритий у недiлю супермаркет «в этой конченой стране». Обговорюють шкiряну куртку в вiтринi.

А нашi жiночки, ходячи парами:

— Як твiй сеньйор? Краще? Дай Боже, щоб одужав.

— Дасть Бог, iще рокiв десять-п'ятнадцять протягне.

— Марусю, я купила собi штани за п'ятнадцять євро, але менi тиснуть, у мене отут повнi ноги. Ти не хочеш поміряти? Якщо пiдiйдуть, подарую. Ну що ти, Марусю. А як ти моїм посилку слала, поки я хвора була?

У обох спокiйнi добрi обличчя. В обох коротко стрижене волосся: в однiєї сиве, у iншої стандартного свiтло-солом'яного кольору, як у ведучої обласного телебачення.

— Що, йдемо вже?

Iнша дивиться на годинник:

— Так, уже пiв на другу.

Оля, тримаючись на вiдстанi метрiв у сто, слiдом за ними перетнула площу Антонiо Грамшi. Площа була велика. Суцiльна парковка. Дерева по периметру.

Назустрiч iшла дуже повна кругленька жiнка, стрижена пiд хлопчика, з чорним прямим волоссям. На губах темна помада кольору, близького до iдеального фiолетового. Густий макiяж. Чорна чiлка майже до брiв. Це робило лоб нижчим, а обличчя круглiшим. Жiнка розмовляла по мобiльному. Якраз, коли вони порiвнялися, кругленька жiнка вигукнула в телефон:

— Та вiн йо-о-обнутий!

По-нашому. Оля здригнулася вiд несподiванки.

У жiнки була iдеально кругла голова. Кругле обличчя: повнi щоки, маленьке гарне пiдборiддя. Вся вона нiби складалася з куль, наче кубiстська скульптура: круглi стегна, круглi литки, круглi плечi, навiть передплiччя. I при цьому жодного вiдчуття важкостi. Стрибучий м'ячик.

— Кидай його, — сказала кругла жiнка в телефон. — Добре, я тут у перукарню заходжу. Передзвоню.

Вона легко пiднялася на кiлька сходинок i зайшла у прочиненi дверi. Оля зупинилась i бачила крiзь вiтрину на всю стiну, як молодий азiат пiдскочив до неї. Всi троє перукарiв тут були молодi хлопцi з Китаю чи, може, якого В'єтнаму. Жiнка, жваво жестикулюючи, щось говорила хлопчику-перукарю. Азiат здавався наляканим. Вона плюхнулась у м'яке крiсло, а Оля поспiшила до церкви.

Оля запiзнилася. Пiд затiненою аркою на вулицi, бiля церкви, все виявилося заставлене велосипедами. Кiлька велосипедiв, ланцюгами причепленi до iнших, навiть виступали на проїжджу частину.

Оля зайшла. Пахло ладаном, спокоєм i чистотою. Молодий священик розповiдав про явлення Дiви Марiї прихожанам пiд час