Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ти кидаєш мене?!

Стрілець мовчки глянув на хлопця.

— Ні, — сказав Джейк, трохи подумавши. — Якби ти хотів мене покинути, то вже давно б це зробив.

— От що буває, коли думаєш головою. Тепер слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти залишався тут, поки мене не буде. Просто тут, у таборі. Хай там що станеться, нікуди не йди. І якщо раптом відчуєш щось дивне… незрозуміле… підніми цю кістку і тримай її в руках.

Неприязнь і відраза, поєднані зі збентеженням, відбилися на Джейковому обличчі.

— Я не зможу. Я… я просто не зможу.

— Зможеш. Якщо доведеться. Особливо після полудня. Це важливо. Коли ти вперше візьмешся за неї, то можеш відчути нудоту чи головний біль, але це минеться. Розумієш?

— Так.

— Зробиш так, як я сказав?

— Так. Але чому ти йдеш? — вигукнув Джейк.

— Тому що так треба.

І знову стрілець помітив, що хлопчик — міцний горішок. Його незламна воля віддзеркалилася у погляді, а душа його так само загадкова й потаємна, як і та його історія про життя в місті, де будинки такі високі, що їхні верхівки чешуть хмари. Він йому нагадував не так Катберта, як іншого близького друга, Алана. Алан був тихим, аж ніяк не таким витівником, як Берт. На Алана можна було покластися, і він нічого не боявся.

— Добре, — погодився Джейк.

Стрілець обережно поклав щелепу на землю біля вигорілого багаття, і там вона шкірилася в траві, наче якась зотліла викопна істота, що вперше побачила денне світло після ночі тривалістю п’ять тисяч років. Джейк відвів погляд. Його обличчя було блідим і нещасним. Стрілець поміркував, чи не ліпше було б загіпнотизувати хлопчика й випитати в нього все, але вирішив, що користі з цього буде мало. Він і так знав, що в камінному кружалі мешкає демон. І цілком імовірно, що це оракул. Демон без плоті, аморфна сексуальна мана з пророчим оком. «Чи це, бува, не душа Сильвії Пітстон?» — подумалося йому. Велетенської жінки, чиї спекуляції з релігією призвели до кривавої розв’язки в Таллі… але ні. Не їй належить ця примара. Камені, з яких було складене кружало, старовинні. Порівняно з істотою, яка в них оселилася, Сильвія Пітстон — юна діва. Кругом володіє щось древнє… і підступне. Але стрілець добре знав, як з такими розмовляти, і сумнівався, що хлопчику доведеться застосувати амулет із щелепної кістки. Голос і дух оракула опікуватимуться лише ним, і тільки ним. Попри весь ризик… а ризик був великим… стрільцеві необхідно було отримати відомості. Він обов’язково мусив знати. Заради Джейка і самого себе.

Стрілець відкрив капшук із тютюном, запустив у нього руку і довго копирсався в сухому подрібненому листі, аж поки пальці не намацали щось зовсім крихітне, загорнуте у шматок білого паперу. Трохи поперекочувавши предмет між пальців, яких уже скоро не буде, він із відсутнім виглядом подивився в небо. Потім розгорнув папірець і дістав його вміст — крихітну білу пігулку, що від довгих мандрів розкришилася по краях.

Джейк зацікавлено поглянув на пілюлю.

— Що це таке?

Стрілець коротко розсміявся.

— Колись давно Корт розповідав нам, що боги древності помочилися на пустелю і так виник мескалін.

Ця відповідь іще більше спантеличила Джейка.

— Це дурман, — пояснив стрілець. — Але не з тих, від яких засинають. Навпаки: від нього деякий час не хотітиметься спати.

— Наче ЛСД, — вставив хлопчик, і на його обличчі знову промайнув спантеличений вираз.

— А що це?

— Не знаю, — сказав Джейк. — Це слово просто вигулькнуло в пам’яті. Думаю, це ще з… ну ти знаєш, із того, попереднього життя.

Стрілець кивнув, але сумніви його не розвіялися. Він ніколи не чув, щоби мескалін називали таким дивним словом — ЛСД. Навіть у старих Мартенових книгах цього не було.

— А воно тобі не зашкодить? — спитав Джейк.

— Раніше ніколи не шкодило, — відповів стрілець, розуміючи, що відповідь звучить якось непереконливо.

— Мені це не подобається.

— Не зважай.

Присівши навпочіпки біля бурдюка, стрілець запив пігулку водою. Реакція була миттєвою: рот наповнився слиною, що, здавалося, готова перелитися через край. Стрілець сів перед згаслим вогнищем.

— І коли вона почне діяти? Коли це з тобою станеться? — допитувався Джейк.

— Трохи згодом. Помовч.

Джейк замовк і з відвертою недовірою спостерігав, як стрілець спокійно виконує ритуал чищення револьверів.

Сховавши револьвери в кобуру, Роланд звелів:

— Джейку, зніми сорочку й віддай її мені.

Хлопець неохоче стягнув із себе полинялу сорочку, оголивши ряд ребер, що випиналися з-під шкіри, і простягнув її стрільцеві.

З бічного шва джинсів той дістав маленьку голку, а з порожнього гнізда в патронташі — нитку, і почав зашивати діромаху в рукаві Джейкової сорочки. Закінчивши шити й повернувши сорочку, він відчув, що мескалін починає діяти, — шлунок зсудомило, і з’явилося відчуття, що всі м’язи в тілі напружуються.

— Мені треба йти, — підводячись, промовив він. — Час.

Хлопчик трохи піднявся, його стурбоване обличчя затьмарила тінь тривоги, але потім опустився назад.

— Будь обережний, — благально промовив він. — Будь ласка.

— Пам’ятай про щелепу, — тільки й відповів стрілець.

Проходячи повз, він погладив Джейкову маківку і лагідно розкуйовдив його волоссячко кольору кукурудзи. І сам розсміявся зі свого жесту. Джейк провів його поглядом, стривожено всміхаючись, аж доки стрільця не поглинули вербові хащі.

V

Повільно, розміреною ходою крокував стрілець до кружала з каменів. Біля джерела затримався, аби напитися холодної води. Нахилившись до крихітної кринички, обрамленої мохом і лататтям, він деякий час зачаровано, як Нарцис, вдивлявся у своє віддзеркалення у воді. Розум уже почав реагувати, і процес мислення вповільнився, загострюючи увагу на кожній думці і кожному, навіть найменшому, подразникові чуттів. Речі почали набувати ваги та щільності, яких стрілець доти не помічав. Знову підводячись, він загаявся і глянув у плутанину вербового віття. Навскісне проміння сонця пробивалося крізь неї золотистим потоком, у якому танцювали порошинки. Стрілець деякий час дивився на їхню гру, а потім рушив далі.

Досить часто дурман завдавав йому клопоту. Його «я» було надто сильним (а може, й простуватим) і терпіти не могло, коли його відтирали на задній план, робили мішенню для значно тонших емоцій — вони лоскотали його, часом доводячи до шаленства, наче доторк котячих вусів. Але цього разу він почувався досить спокійно. І це було добре.

Ступивши на галявину, він зайшов просто в кружало й постояв там, відпускаючи розум на волю. Думки в голові мчали галопом. Насичений зелений колір трави різав очі: здавалося, варто лише нахилитися й занурити в неї руки, як пальці й долоні вкриються зеленою фарбою. Але стрілець притлумив у собі пустотливу спокусу й не

1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрілець. Темна вежа І», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрілець. Темна вежа І"