Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Так, — сказала я. — Була.

Так воно й було, вона вийшла з тацею і повернулася з ганчіркою для решти апельсинового соку, і Рита того дня відпустила похмуре зауваження про те, що є тут незграби, які забагато думають, не дивляться, куди йдуть, і ми після цього продовжили жити, наче нічого й не сталося.

То було у травні. Весна тоді вже промайнула. Мить тюльпанів пройшла, і вони вмирали, гублячи пелюстки одну за одною, наче зуби. Одного дня я бачила в садку Серену Джой, яка влаштувалася на колінах на подушці, ціпок лежав поряд із нею на траві. Вона зрізала садовими ножицями насіннєві коробочки. Я дивилася на неї збоку, проходячи повз зі своїм кошиком з апельсинами та баранячими відбивними. Вона націлювалася, встановлювала леза ножиць, тоді конвульсивним рухом відрізала. То наближався артрит? Чи то був бліцкриг, камікадзе, що цілився в розбухлі квіткові геніталії? Плодове тіло. Якщо обрізувати насіння, збережеться енергія в цибулині.

Свята Серена, покаяння на колінах.

Я часто так розважалася, дрібними, злими й гіркими жартами про неї, але недовго. Не можна затримуватися, дивитися на Серену Джой ззаду.

Що мене приваблювало, так це садові ножиці.

Що ж. Тоді були іриси, прекрасні й холодні на своїх високих стеблах, наче видуті зі скла, наче пастель, розчинена у воді й застигла сплеском — світло-сині, світло-лілові й темніші, оксамитові й пурпурові, наче вуха чорного кота на сонці, з тінями кольору індиго й скривавлені серця, такі жіночі за своєю формою, що видавалося дивним, як їх іще не вирвали з корінням. Було щось підривне в цьому Серениному садку, відчуття того, що поховане безмовно виривається назовні, у світло, наче стверджуючи: те, що бурхливо змушують замовкнути, усе одно буде чути, хоча й тихо. Теннісонівський садок, млосний, обтяжений ароматами; повернення слова «зомлівати». На нього ллється сонячне світло, але спека піднімається від самих квітів, вона відчувається, як тоді, коли тримаєш долоню в дюймі над плечем. Він дихає в цьому теплі, вдихає себе. Коли я проходжу садом у ці дні, дні півоній та гвоздик, голова йде обертом.

Верба стоїть у повному вбранні й теж не рятує, натякає пошепки. Зустрічі, каже вона, тераси; свистячі звуки прокочуються хребтом, тремтіння схоже на лихоманку. Літня сукня шелестить на стегнах, під ногами росте трава, краєм ока я бачу рухи в гілках: пір’я, пурхання, фіоритури, дерево у птаха, дикі метаморфози. Богині зараз можуть існувати, повітря сповнене жадання. Навіть цегла будинку пом’якшується, стає тактильною: якщо я притулюся до неї, вона буде теплою і пластичною. Це надзвичайно — на що здатне заперечення. Цікаво, чи вчора на заставі від вигляду мого щиколотка, коли я впустила перепустку й дозволила йому її підняти, у нього запаморочилась голова? Немає хустинок, немає віял, обходжуся, чим можу.

Зима не така небезпечна. Мені потрібна жорсткість, суворість, холод — не ця обважнілість, немовби я кавун на стеблі, не ця рідка стиглість.

Ми з Командором домовилися. Це не перша в історії домовленість, хоч вона й набула незвичної форми.

Я навідуюся до нього два-три вечори на тиждень, завжди після вечері, але тільки тоді, як отримаю сигнал. Сигнал — це Нік. Якщо він полірує автомобіль, коли я йду за покупками чи коли повертаюся, і якщо його кашкет сидить криво чи взагалі відсутній, тоді я йду. Якщо Ніка немає чи кашкет сидить, як належить, тоді я просто лишаюсь у своїй кімнаті. Звісно ж, вечорів Церемонії це не стосується.

Проблема, як завжди, з Дружиною. Після вечері вона йде до їхньої спальні, звідки цілком може чути, як я прокрадаюся коридором, хоча й намагаюся йти якомога тихіше. Чи лишається у вітальні, в’яже свої безкінечні шалики для Янголів, створює нові й нові ярди химерних і марних вовняних людей — напевно, то її варіант розмноження. Коли вона там, двері вітальні зазвичай лишаються трохи прочинені, і я не наважуюся пройти повз них. Якщо я отримала сигнал, але не вдається спуститися сходами чи пройти повз вітальню, Командор розуміє. Він як ніхто знає, у якому я становищі. Знає всі правила.

Але іноді Серена Джой їде з дому, відвідує іншу Дружину Командора, хвору; ймовірно, це єдине місце, куди вона може поїхати сама ввечері. Вона бере з собою їжу: тістечко, чи пиріг, чи Ритою спечений хліб, чи банку джему з листя м’яти, що росте в її садку. Вони, ці Дружини Командорів, часто хворіють. Їм так цікавіше жити. Щодо нас, Служниць, та навіть і Марф, — ми хвороб уникаємо. Марфи не хочуть, щоб їх відправили у відставку, бо хтозна, куди їм тоді йти? Нині старих жінок нечасто бачиш. Щодо нас, то будь-яка справжня хвороба, щось тривале, ослаблююче, втрата ваги чи апетиту, випадіння волосся, відмова залоз — це кінець. Пам’ятаю, як Кора цією весною повзала по дому з грипом, повисала на одвірку, коли думала, що ніхто не бачить, і намагалася не кашляти. А коли Серена спитала, то сказала, що трохи застудилася.

Сама ж Серена іноді на кілька днів лягає в ліжко. Тоді до неї приходять гості, Дружини шурхотять вгору сходами, жваво квокчуть; вона отримує пироги й тістечка, джем, букети квітів з їхніх садків.

Вони це роблять по черзі. Є якийсь невидимий неозвучуваний список. Кожна дбає, щоб не захопити більше уваги, ніж їй належить.

У ті вечори, коли Серени немає, мене точно кличуть.

Першого разу я була спантеличена. Я не розуміла його потреб, а що розуміла, видавалося сміхотворним, безглуздим, наче фетиш на черевики зі шнурівками.

А ще було певне розчарування. Чого я чекала за зачиненими дверима першого разу? Чогось невимовного, можливо, на всіх чотирьох, збочень, батогів, каліцтва? Принаймні мінімальних сексуальних маніпуляцій, грішків минулого, у яких йому нині відмовлено, які заборонені законом і караються ампутацією. Натомість — прохання зіграти у «Скрабл», наче ми літня сімейна пара чи двоє дітлахів. Це видалося протиприродним і теж до певної міри збоченням. Таке прохання незрозуміле.

Тож коли я вийшла з тієї кімнати, мені досі було неясно, чого він хотів, чому, і чи можу я взагалі зробити це для нього. Якщо це мала бути угода, то спочатку слід встановити умови. Цього він, вочевидь, не зробив. Я думала, що це могла бути гра, наче у кішки з мишкою, але тепер мені здається, що він і сам не розумів своїх мотивів та бажань. Вони досі не дійшли до рівня слів.

Другий вечір почався так само, як і перший. Я підійшла до зачинених дверей, постукала, мені сказали увійти.