Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

До цієї повсякденної рутини належала турбота про прожиток, забезпечення їжею і водою. За це дійсно потрібно відповідати. Звісно, усі розуміли, що доступ до води може виявитися проблемою, особливо коли настає спекотна пора року. Тому союзники, які висадилися на берег, мали баржі із запасом води з Лемноса. Цих запасів вистачило б до того часу, поки інженерні війська не вириють колодязі. Докінз і його люди працювали без утоми. Вони викопали багато колодязів і облаштували «оази», де і люди, і тварини могли б знайти живлющу вологу.

Однак про достаток не йшлося. Наприклад, прісної води бракувало, щоб у ній можна було помитися. Тому особисту гігієну забезпечували, купаючись у морі. Але всі втримувалися від того, щоб чистити зуби морською водою: у морі плавали трупи тварин і нечистоти з кораблів, що стояли на якорі біля берега. Проблема полягала і в тому, що багато прісної води втрачалося через пошкодження водопроводу, прокладеного від колодязних насосів. Винуватцем виявлялася або ворожа артилерія, або свої ж неуважливі солдати, які везли вози або гармати просто по тонких і ламких трубах. Тож Докінзу і його людям доводилося тепер закопувати труби в землю.

Настає звичайний ранок. Дощить. Докінз шикує своїх солдатів і визначає завдання для окремих груп на сьогодні. Одне з таких завдань — продовжити закопувати водопровід у землю. Малопочесне заняття — таке вже точно не потрапить на сторінки ілюстрованого журналу, — але воно життєво необхідне. Як навмисне, у його чоті виявилися найвідчайдушніші задираки всієї роти. Але серйозність становища вкупі з командирським талантом Докінза, з його щирою турботою про своїх солдатів пом'якшує навіть найнепокірніших, і почуття солідарності об'єднує цих, здавалося б, невиправних гордіїв, які бігають у самохід, і молодого добросердого капітана.

Ранок. Вони беруться до роботи.

Мрячить дощ.

Одній з груп належить виконати вельми небезпечне завдання. На відрізку шляху приблизно в сто метрів валяються три десятки мулів, убитих турецькими снарядами. Тим часом рівчак уже прорили. Це було зроблено вночі. Тепер залишається тільки прокласти і змонтувати там водопровід. Усе тихо і спокійно. Турецька артилерія мовчить. Прикра перешкода — мертві тварини, зі своїми розпухлими черевами і закляклими, розкинутими в різні боки ногами. Рівчак пролягає біля трупів, під ними, навіть через них. Семеро солдатів забруднені кров'ю. Докінз теж. За чверть десята.

І тут чутно свист снаряда.

Перший за весь ранок. Свист переростає у виття. Виття завершується різким гуркотом. Снаряд вибухає просто над головами солдатів, які присіли навпочіпки: це картеч, і вона для них не є небезпечною. Круглі кулі сиплються на землю за п'ятнадцять метрів звідси[106]. Один солдат, на ім'я Морей, обертається і встигає помітити, як Вільям Генрі Докінз падає навзнак, саме так, як зазвичай падають важкопоранені, коли падіння залежить не від механіки самого тіла, а від примітивних законів гравітації.

Усі кидаються до нього. Докінз поранений у голову, шию і груди. Солдати піднімають його із сирої землі, несуть в укриття. Позаду них з гучним гуркотом розривається ще одна картечна граната. Його укладають. Кров змішується з дощовою водою. Він мовчить. Помирає у них на очах.

51

П'ятниця, 14 травня 1915 року

Олива Кінг миє підлогу в Труа

День холодний і вітряний. Але задля справедливості варто сказати, що весь останній час стояла чудова тепла погода. Вони навіть могли спати просто неба в найближчому сосновому бору, лежачи на новеньких ношах. Утім, їх приваблювало не тепле лісове повітря. Річ у тому, що замок Шантлу, реквізований для них, давно розграбований, навіть меблів немає. Крім того, зникло їхнє майно. Без наметів або похідної кухні вони просто не могли приймати поранених. Замок знаходився в мальовничому місці, нехай біля самої дороги: тут були прекрасний сад і город, просторі луки і чарівний гайок.

Олива Кінг, за своїм звичаєм, прокинулася рано. Уже о чверть на дев'яту вона сиділа за кермом санітарної машини. Мета поїздки: знайти і привезти до замку лавки і столи. Разом з нею їхала її керівник, місіс Харлі, відповідальна за транспорт. Олива Мей Кінг — австралійка, 29 років, народилася в Сіднеї, в сім'ї успішного підприємця. (Вона була справжньою татової донькою, тим паче що її мати померла, коли Оливі виповнилося п'ятнадцять.)

Вона отримала традиційне виховання й освіту в Дрездені (уроки розпису по фарфору і музики), однак її подальше життя не можна назвати звичайним. Щире, наївне бажання вийти заміж і народити дітей боролося з енергійністю та неспокоєм її натури. До війни вона багато подорожувала Азією, Америкою та Європою, — звісно, у супроводі компаньйонки. Вона стала третьою жінкою в світі, яка піднялася на вулкан Попокатепетль, на південному сході від міста Мехіко, заввишки 5452 метри, — і першою, хто наважився спуститися в його паруючий кратер. Але чогось їй все ж бракувало. У вірші 1913 року вона звертається до Бога: «Пошли мені печаль… щоб душа збудилася від сплячки». Вона була однією з тих, для кого доброю звісткою війни стали зміни.

Тому не дивно, що з початком війни Кінг швидко знайшла спосіб перетворитися з глядача на учасника. Вона була схильна до авантюризму і була патріоткою. Вона обрала шлях, єдино можливий для жінки 1914 року, — медицину. Разом з тим показово, що Кінг не стала сестрою милосердя, а обрала собі роль шофера: вона мала намір сидіти за кермом великої санітарної машини марки «Альда», яку сама ж і придбала на батьківські гроші. Уміння водити транспортний засіб — ще одне рідкісне вміння взагалі, а для жінки особливо. І тепер Кінг працювала в організації «Госпіталь шотландських жінок». Це один з багатьох приватних госпіталів, які виникли на хвилі ентузіазму восени 1914 року. Його особливістю було те, що його створили радикальні суфражистки і працювали в ньому лише жінки[107].

Цього ранку Кінг сидить за кермом власної санітарної машини за номером 9862, що ласкаво іменує Еллою. Машина дійсно величезна, майже як автобус. Вона вміщує не менше ніж шістнадцятеро пасажирів. Спеціальне багажне відділення ззаду дуже важке, і Кінг рідко розганяє Еллу більше ніж на 40–45 кілометрів на годину.

Близько пів на одинадцяту вони повертаються. За допомогою іншого шофера, місіс Вілкінсон, Кінг вивантажує лави і столи, а потім розставляє їх у саду. Після цього Кінг і місіс Вілкінсон переодягаються і починають мити добудову, де розміщуються шофери. У них є жорстка щітка і губка. Вони часто міняють