Читати книгу - "Пасажир"

магістраль А63. І тієї ж секунди вгледів у люстерку заднього огляду відблиск фар. За ним ішов чорний всюдихід. Фрер ладен був заприсягнутися, що півгодини тому бачив це авто.

Він запевняв себе, що це ще нічого не значить. За нинішнього часу водіння стало суто механічною справою. Авто прямують одне за одним, на кожному стоїть обмежувач швидкості, а люди, які сидять за кермом, тільки й клопоту мають, щоб не натрапити на радар або дорожню поліцію. Та біле світло фар і далі переслідувало його…

Він знову спробував заспокоїтися, аж йому здалося, неначе він упізнав двох чоловіків, які сиділи в авто. То були ті хлопці в чорному, що вешталися біля його хати. Лише тоді він звернув увагу на марку авто. Всюдихід «ауді». Модель Q7.

Матіас різко скинув швидкість, кілометрів на тридцять. Крізь завісу дощу він побачив, що «ауді» точнісінько повторило його маневр. У глибині ока спалахнув біль, неначе під черепом, пульсуючи, увімкнувся червоний сигнал тривоги.

Він притиснув акселератора. Всюдихід теж піддав ходу, не відпускаючи його від себе ні на метр. Біль за оком дедалі посилювався. Матіасові здалося, ніби в його голові спалахнув ліхтар. Пальці вкрилися липким потом, аж нелегко стало тримати кермо. Дощ шалено бив прямо в лобове скло, засліплючи Фрера, здавалося, наче потік намагався змити все з поверхні землі.

Раптом він побачив відгалуження від шосе. Не замислюючись, Фрер крутнув кермо праворуч. Він навіть не встиг прочитати на вказівнику назву населеного пункту. Зараз він був у самісінькому осерді Ланд. Шлях вивів його на шосе департаменту, він ще раз звернув праворуч і додав газу. Кілометр. Два кілометри. Довкола стіною стояли сосни. Ні села, ні хатини, ні станції автосервісу. Нічого. Ідеальне місце для нападу. Він зиркнув у люстерко заднього огляду. «Ауді» йшла за ним наче приклеєна. З увімкнутими фарами.

Фрер понишпорив у кишені й добув мобільника. Знизив швидкість до сімдесяти кілометрів за годину. Обрав у меню опцію «Фото» і спрямував об’єктива на авто. Потім збільшив масштаб і спробував зловити в кадр решітку радіатора, по якому рікою текла вода. Його цікавили номери автомобіля. Він зробив декілька знімків, міняючи ракурс, потім знову притиснув педаль газу. Попереду нічого не було видно, крім прямовисних цівок дощу і дерев, що стояли щільними лавами. У нього було враження, наче він пропихається крізь ґратчасту огорожу.

І тут праворуч з’явився ґрунтовий прослідок.

Наче відкрита рана, що зяяла в зеленому тілі того лісу.

Фрер звернув, і авто відразу ж загрузло в грязюці. Він позадкував, потім рвонув уперед. Двигун аж гарчав, але авто буксувало на місці. Лобове скло заляпало брунатними бризками. Тут потрібне було авто з чотирма тяговими колесами. Він зиркнув у люстерко заднього огляду. Всюдихід зник.

Він знову притиснув акселератора. Авто завищало, гаркнуло, але видряпалося з ями. Знову сосни. Папороть. Ялівець. Фрер насилу просувався вперед. У шибки стукали гілляки, з-під коліс летіла грязюка, зусібіч лунав тріск галуззя. Авто ледве повзло, продираючись крізь чагарі, провалюючись у вирви і підстрибуючи на горбках.

Фрер сидів, учепившись за кермо, і не зводив очей із дороги. Підсвідомо він чекав якоїсь завади у себе на шляху. Здоровезної калюжі. Рову. Бурелому.

У світлі фар промайнуло дерево, що лежало впоперек прослідку. Фрер натиснув на гальма і заразом крутонув кермо. Кілька секунд — це зовсім небагато, та їх було доста, щоб відчути, що зараз загинеш. Авто вихнуло вбік і втелющилося в болото. Двигун заглух. Колеса заклинило.

Фрерові й дух забило. Кермо впиралося в ребра. Чолом він стукнувся в лобове скло. Всеньке тіло боліло. На обличчі була кров. Утім, він розумів, що ще легко відбувся. Якусь часину він посидів, скоцюрбившись над кермом, відчуваючи, як із кожною хвилиною кров хутчій струмує жилами.

Дощ барабанив по даху і шибах авто, шмагав по гілляках дерев. Матіас насилу розстебнув ременя безпеки. Зачепив двома пальцями клямку дверей і натиснув плечем. Вилетів із розгону надвір і шубовснув у калюжу. Потім звівся на одне коліно. Дощ періщив мов несамовитий. Всюдихода не видно було ніде. Таки відірвався він од них.

Він ледве зіп’явся на ноги. Зіпершись спиною на авто, глянув на свої руки. Вони дрібно тремтіли. І в тому ж таки шаленому ритмі калатало серце. Отак він постояв декілька хвилин. Шум дощу перемежовувався з квилінням вітру у верховіттях дерев. Матіас заплющив очі. Його охопило відчуття, наче він стоїть по шию у воді. Він справді змок мов хлющ, та вода змивала з нього залишки страху, що його допіру зазнав. Він вдихав запахи живиці, моху й опалого листя. Аж усвідомив, що закляк.

Коли він страшенно промерз і серце перестало шалено гамселити, то знову заліз в авто. Зачинив дверцята. Увімкнув опалення до краю. І замислився. Хто ті двоє? Чому вони його переслідували? Може, вони на шляху його чекають? Відповіді на ті запитання не було.

Він увімкнув запалювання і поправив авто назад. Адже хтозна, як глибоко воно загрузло. Колеса буксували, здіймаючи фонтани грязюки, аж торкнулися твердої землі. Авто помалу поповзло назад, немов корабель, якого тягнуть суходолом. Матіас дивився назад, вистромивши голову з вікна. Метрів за сто він зумів розвернутися.

Уже виїхавши на шосе, що провадило до Бордо, спробував спокійно проаналізувати те, що з ним сталося. Тіло боліло, напевне, кілька ребер таки зламав, та біль не давав розслабитися і задрімати. І він почав згадувати, коли ж уперше помітив тих чоловіків на чорному «ауді».

Уночі з п’ятниці на суботу. Того вечора він чергував.

Тієї ночі в його відділенні з’явився Патрік Бонфіс.

Фрер знай складав фрагменти тієї головокрутки. Забудько Бонфіс. Оті нишпорки під хатою. Убивство на вокзалі Сен-Жан. Чи існує зв’язок поміж тими фактами? Може, Патрік Бонфіс бачив, як убивця затягує до ями тіло Мінотавра. Може, і ще щось бачив. Те, що страшенно цікавить хлопців у жалобних костюмах. Або те, чого вони страшенно бояться.

Може, вони бояться, що Бонфіс проговорився?

Кому? Своєму «спихатрові».

— Що це?

На порозі стояла Анаїс із пляшкою червоного вина в руках.

— Білий прапор. Пропоную замирення.

— Заходьте, — усміхнувся Матіас Фрер.

Вона легко знайшла хатню адресу психіатра. На годиннику була восьма вечора — ідеальна пора для несподіваного візиту. Задля такого випадку Анаїс вбрала сукню з індонезійського батику, гаптовану золотавими візерунками, що були модні в 70-х роках. Щоправда, останньої миті злякалася й надягнула ще джинси під неї. Результатом вона лишилася не дуже задоволена, хоч наділа під блузку ще й ліфика, що позірно збільшував груди,