Читати книгу - "Небудь-де"

руку. Його пхнули обличчям у масу монет. Він почав шморгати носом і лаятися.

— А я казав тобі не налягати на цю мелодію, — мовив десь поблизу лагідний голос. — Неслух.

— Допоможи, — видихнув Лір.

— Ну, є одне протизакляття, — майже неохоче визнав голос.

Натовп підсунув ближче. Кинута п'ятдесятипенсова монета розпорола Лірову щоку. Він скрутився в зародкову кульку, охопивши себе руками й сховавши обличчя між колін.

— Та грай уже, чорти б тебе, — проридав Лір. — Я зроблю, що захочеш… Тільки спини їх…

Пищик заграв, і звук пролетів переходом. Проста фраза, що лунала знову і знову, щоразу звучала трохи по-іншому — де Карабасові варіації. Кроки почали віддалятися. Спочатку хтось тихцем почовгав, а тоді наддав ходи й пішов геть. Лір розплющив очі. Маркіз де Карабас притулився до стіни й грав на пищику. Коли він побачив, що Лір дивиться, то відірвав його від губів і повернув до кишені пальта. Він кинув Ліру латану бавовняну хустку з вишиваним краєм. Лір витер кров з чола й обличчя.

— Вони ж би мене вбили, — дорікнув він.

— Я попереджав, — сказав де Карабас. — На твоє щастя, я повертався цією ж дорогою. — Він допоміг Ліру сісти. — А тепер, — сказав він, — мені здається, що ти винен мені ще одну послугу.

Лір підібрав пальто — розірване, брудне, зі слідами багатьох ніг — з підлоги переходу. Йому раптом стало дуже холодно, тож він накинув його на плечі. Монети впали, а купюри закружляли на підлогу. Він залишив їх лежати.

— Мені справді пощастило? Чи ти все підгадав?

Маркіз виглядав майже ображено.

— Не знаю, як ти взагалі наважився таке подумати.

— Бо я тебе знаю. Ось як. І що ти хочеш, щоб я зробив цього разу? Украв щось? Підпалив? — Лір говорив відсторонено і трохи сумно. А тоді: — Когось убив?

Де Карабас нахилився й забрав свою хустку.

— Боюся, що вкрав. Тут ти вгадав, — сказав він з усмішкою. — Мені випало мати доволі нагальну потребу здобути одну фігурку династії Тан. — Лір затремтів. А тоді ледь кивнув.

Ричарду видали батончик «Кедбері» й великого срібного келиха, оздобленого по вінця камінцями, що здалися Ричарду сапфірами. Келих був наповнений «Кока-колою». Блазень, котрого начебто звали Тулі, голосно прочистив горло.

— Я хотів би запропонувати тост за наших гостей, — сказав він. — Дитина, охоронниця, дурень — нехай кожен отримає те, на що заслужив.

— А хто з них я? — прошепотів Ричард до Мисливиці.

— Дурень, хто ж іще? — сказала вона.

— В старі часи, — похмуро мовив Гальвард, сьорбнувши «коли», — ми пили вино. Мені більше подобається вино — не таке липке.

— А вам усі автомати отак видають усяку всячину? — спитав Ричард.

— О так, — відповів старий. — Вони, бачте, слухаються Графа. Він править метрополітеном. Тією частиною, що з потягами. Він володар Центральної, Кільцевої, Ювілейної лінії, а також ліній Вікторія і Бейкерлу — усього, крім Глибинної лінії.

— Що це за Глибинна лінія? — спитав Ричард.

Гальвард похитав головою і стиснув губи. Мисливиця постукала Ричарда по плечу пальцями.

— Пам'ятаєш, що я казала про пастухів з «Пастушого кута»?

— Казала, щоб я молився, аби ніколи з ними не зустрітися, і що про деякі речі краще не знати.

— Добре, — завважила вона. — Тож можеш додати Глибинну лінію до списку речей, про які тобі краще не знати.

Дуері повернулася до них з іншого кінця вагона. Вона усміхалася.

— Граф погодився нам допомогти, — сказала вона. — Ходімо. Він чекає на нас у бібліотеці.

Ричард майже пишався тим, що не спитав «У якій ще бібліотеці?» чи не зазначив, що бібліотек у потягах не буває. Натомість він пішов за Дуері до Графового порожнього трону, проминув його й пішов крізь сполучні двері позад нього, опинившись по тому в бібліотеці. То була велика кам'яна кімната з високою дерев'яною стелею. Усі стіни в полицях, кожна полиця заставлена предметами. Звісно, там були й книжки, але здебільшого на полицях громадилася безліч інших речей: тенісні ракетки, хокейні ключки, парасольки, були там і лопата, і ноутбук, і дерев'яна нога, кілька кружок, десятки туфель, кілька біноклів, невеличка колода, шість ляльок-рукавичок, нічний світильник, різноманітні компакт-диски, вінілові платівки (довгограї, 45-ки й 78-ки), восьмитрекові й звичайні касети в магнітофон, гральні кості, іграшкові машинки, розмаїті пари вставних щелеп, наручні годинники, ліхтарики, чотири садові гноми різних розмірів (двоє рибалили, один ходив уві сні, а останній курив сигару), купи газет, журнали, гримуари, триногі стільці, коробка сигар, пластиковий вівчур, що кивав головою, шкарпетки… кімната була крихітною імперією загубленого майна.

— Оце його справжні володіння, — пробурмотіла Мисливиця. — Втрачене. Забуте.

В кам’яній стіні були вирубані вікна. Крізь них Ричард бачив гримучу темряву й летючі вогні тунелів метро. Граф сидів на підлозі, склавши ноги, погладжуючи вовкодава по голові й чухаючи його шию. Блазень стояв поруч із втомлено-обтяженим виглядом. Граф зіпнувся на ноги, коли побачив їх. Його чоло наморщилося.

— А, онде ви. Так, я запросив вас, бо була якась причина, зараз я пригадаю…

Він сіпнув сиво-руду бороду — маленький жест для такого великого чоловіка.

— Ангел Ізлінтон, ваша світлосте, — ввічливо підказала Дуері.

— О, так. Твій батько мав безліч різних ідей. Питав, що я про них думаю. Я не дуже підтримую зміни. Тож і послав його до Ізлінтона. — Він зупинився. Блимнув одним оком. — Я тобі про це вже розповідав?

— Так, ваша світлосте. І як ми можемо потрапити до Ізлінтона?

Граф кивнув, ніби Дуері сказала щось дуже проникливе.

— Швидкою дорогою — тільки раз. А після того доведеться ходити довгою. Небезпечною.

Дуері терпляче мовила:

— А швидка дорога — це?..

— Ні, ні. Для цього треба бути відкривачем. Вона годиться тільки для когось із родини Портико. — Він поклав велетенську руку на її плече. Тоді пересунув її до щоки. — Краще залишайся зі мною. Зігріватимеш старого ночами, га?

Він вискалився й торкнувся заплутаного волосся старечими пальцями. Мисливиця ступила крок до Дуері. Та зупинила її жестом руки — ні, поки що ні.

Дуері глянула на Графа й сказала:

— Ваша світлосте, я старша дочка Портико. Як мені потрапити до ангела Ізлінтона?

Ричарда вразило, як Дуері вдавалося зберігати контроль над собою, в той час як Граф на очах програвав битву з пам'яттю і глуздом.

Граф імпозантно підморгнув єдиним оком — старий яструб, що схилив голову набік. Тоді він прибрав руку від її волосся.

— Так і є. Так і є. Донька Портико. Як ведеться твоєму любому батькові? Сподіваюся, що добре? Він чудова людина. Хороша.

— Як нам потрапити до ангела Ізлінтона? — перепитала Дуері, але цього разу її голос тремтів.

— Гм? Звісно, взявши Анґелус.

Ричард