Читати книгу - "Чотири після півночі"

плямки жиру не було на грилі. Склянки — оті тривкі, характерні для кафетеріїв гранчасті склянки — були складені акуратними пірамідами на дальніх полицях разом з широким вибором іншого, не менш тривкого кафетерійного посуду.

Роберт Дженкінс стояв біля каси. Коли ввійшли Алберт з Бетані, він спитав:

— Бетані, можна мені ще одну сигарету?

— Ух ти, та ви справжній халявщик, — відгукнулась вона, але добродушним тоном. Діставши пачку «Мальборо», вона витрусила сигарету. Боб її взяв, але, коли Бетані простягнула йому сірники, зупинив її руку.

— Я краще скористаюся якимсь з оцих, гаразд?

Біля касового апарата стояла ваза, повна картонних книжечок сірників з рекламою бізнес-школи «Ласел»[136]. Маленька табличка біля вази повідомляла: «ДЛЯ НАШИХ НЕЗРІВНЯННИХ ДРУЗІВ»[137]. Боб взяв звідти книжечку, розгорнув її і відірвав один сірник.

— Звісно, — погодилась Бетані. — Але навіщо?

— От це ми зараз і спробуємо з’ясувати, — відповів Дженкінс. Він поглянув на інших. Вони стояли поряд півколом, спостерігали — всі, окрім Руді Воріка, котрого вже занесло вглиб робочої зони, де він уважно інспектував вміст вітрини-холодильника.

Боб креснув сірником. Той залишив якийсь білий мазок на чиркалі, але не загорівся. Він креснув ним знову з тим самим результатом. На третій спробі картонний сірник погнувся. Та й більша частина його головки все одно стерлася.

— Так, так, — промовив Боб тоном, абсолютно позбавленим здивування. — Я припускаю, що вони відсиріли. Нумо, спробуймо книжечку з дна, гаразд? Там вони мусять бути сухими.

Він зарився на дно вази, розсипавши на стійку кілька картонних книжечок. На око Алберта, всі вони мали абсолютно сухий вигляд. За спиною в хлопця знову скинулися очима Браян з Ніком.

Боб виловив книжечку сірників, відірвав один і спробував його запалити. Той не загорівся.

— Псячий син, — вилаявся Дженкінс. — Схоже на те, що щойно ми відкрили ще одну проблему. Я можу позичити ваші сірники, Бетані?

Дівчина подала їх без жодного слова.

— Зачекайте хвильку, — промовив повагом Нік. — Що ви наразі відкрили, друже?

— Тільки те, що ця ситуація має ширші наслідки, ніж нам спершу уявлялося, — сказав Боб. Очі в нього залишалися доволі спокійними, проте обличчя, з якого вони дивилися, виглядало змарнілим. — І ще в мене є думка, що ми могли припуститися однієї великої помилки. Що є досить зрозумілим, зважаючи на обставини… але допоки ми не виправимо наше уявлення стосовно даного предмета, мені не віриться, що ми зможемо добитися бодай якогось прогресу. Я назвав би це аберацією перспективи.

До них уже неспішно вертався Ворік. Він вибрав собі якийсь сендвіч в упаковці й пляшку пива. Схоже було, ці придбання його значно підбадьорили.

— Колеги, що відбувається?

— Та хай йому трясця, якщо я знаю, — сказав Браян, — але мені воно не дуже подобається.

Боб Дженкінс витяг сірник з книжечки Бетані й креснув ним. Той загорівся з першої спроби.

— Ага, — промовив він і підніс полум’я собі до сигарети.

Запах диму здався Браяну неймовірно разючим, неймовірно солодким, і за мить роздумів знайшлася й відповідь: це був єдиний запах — якщо не рахувати слабеньких повівів лосьйону для гоління від Ніка Гопвела та парфуму від Лорел — який він відчував. Тепер, коли він про це подумав, Браян усвідомив, що він також чує запах поту своїх супутників.

Боб усе ще тримав у руці палаючого сірника. Тепер він відігнув обкладинку тієї книжечки, яку дістав з вази, розгорнувши всі сірники в ній, і торкнувся їх головок своїм. Довгу мить не відбувалося нічого. Письменник совав полум’я туди-сюди вздовж головок тих сірників, але вони не загоралися. Всі дивилися на це, як заворожені.

Нарешті почулося кволе «пшшш» і кілька з тих сірників покликалися до недовгого, неяскравого життя. Насправді вони не зовсім загорілися; слабенько засвітилися та й погасли. Кілька пасемець диму попливли вгору… диму, який, схоже, не мав запаху взагалі.

Боб обвів усіх поглядом і невесело усміхнувся.

— Навіть це, — сказав він, — більше, ніж я очікував.

— Гаразд, — мовив Браян, — Поясніть нам, бо я розумію так що…

У цю мить відразливий скрик видав Руді Ворік. Дайна пискнула і тісніше притулилась до Лорел. Алберт відчув, як високо стрибнуло серце в його грудях.

Руді вже розгорнув свій сендвіч — той був, на погляд Браяна, з салямі й сиром — і встиг відкусити від нього добрячий шматок. Тепер він виплюнув його на підлогу з гримасою огиди.

— Він тухлий! — кричав Руді. — От, чорти б його взяли! Ненавиджу таке!

— Тухлий? — швидко перепитав Боб Дженкінс. В очах його немов спалахнули сині електричні іскри. — О, я щодо цього сумніваюся. В наші дні готові м’ясопродукти так нашпиговані консервантами, що потрібно годин вісім чи й більше на гарячому сонці, щоб вони почали псуватися. А з того годинника нам відомо, що електрика в цій вітрині-холодильнику пропала менш ніж п’ять годин тому.

— Можливо, й ні, — заговорив Алберт. — Ви самі казали, що за відчуттям зараз пізніше, ніж показують наші наручні годинники.

— Так, але я не думаю… А та вітрина все ще холодна, містере Ворік? Коли ви її відчинили, всередині ще був холод?

— Не зовсім, щоб холод, але прохолодно, — сказав Ворік. — Але цей сендвіч однаково нахер зіпсутий. Прошу пробачення, пані. Ось. — Він простягнув сендвіч. — Якщо не вірите, що він тухлий, самі скуштуйте.

Боб дивився на сендвіч, явно набираючись хоробрості, а потім так і зробив: відкусив маленький шматочок від незайманого кінця. Алберт побачив, як по його обличчю промайнула відраза, але Дженкінс не позбавився відкушеного негайно. Він жувнув раз… другий, потім відвернувся й виплюнув собі на долоню. Той напівпережований шматок сендвіча він викинув до сміттєвого бачка під полицею зі спеціями, слідом полетіла і решта сендвіча.

— Не протухлий, — сказав він. — Позбавлений смаку. Втім, не тільки це. Він ніби зовсім безконсистентний. — Губи письменника викривилися в мимовільній гримасі огиди. — Ми говоримо про прісні речі — такі як нічим не присмачений білий рис, варена картопля, — але навіть найпрісніша їжа, я вважаю, має певний смак. Цей сендвіч не має жодного. Це — немов жувати папір. Тож не дивно, що ви подумали, ніби він протухлий.

— Він тухлий, — вперто повторив лисий чоловік.

— Спробуйте ваше пиво, — запропонував Боб. — Воно протухнути не може. Кришечка на місці, а пляшкове пиво не псується, навіть якщо зберігається не в холодильнику.

Руді глибокодумно подивився на пляшку «Бадвайзера» у своїй руці, потім похитав головою і простягнув її Бобу:

— Мені його більше не хочеться.

Він кинув погляд на вітрину-холодильник, в очах його був недобрий вираз, немов Руді підозрював, що це Дженкінс зробив його жертвою такого некумедного