Читати книгу - "Помилка"

до гольфового майданчика Ван-Кортландт-парку, котрий уважається найстарішим неприватним майданчиком у Сполучених Штатах.

Я нервувала, руки мої тремтіли, і тому диск, який я упихувала в гніздо автомобільного програвача, торохтів так, наче я стріляла в автоматичному режимі зі свого «ґлока». Дякувати Богу, я все ж примудрилася не зламати DVD й нарешті ввімкнула його.

«Напевне, Скотт переплутав слова», — подумала я після кількох хвилин уважного споглядання екрана.

То було не страхування.

Це було стеження.

Звичайнісіньке старомодне стеження, про що принагідно свідчив напис «10:30, 22 липня», який чітко виднівся в правому нижньому кутку екрана.

Здогадно головним героєм цього фільму був сумирний немолодий латиноамериканець у квітчастій гавайській сорочці. Він крокував вулицею великого міста, і, здавалось, усе йому було по барабану.

Коли цей латиноамериканський джентльмен зайшов попоїсти у відкритий ресторан напроти Юніон-Сквер-парк, я здогадалася, що дія фільму відбувалась у Нью-Йорку.

А коли в наступному кадрі побачила, як наш персонаж виходить із таксі й вирушає до одного з найвідоміших магазинів модельєра Ральфа Лорена, я збагнула, що він, вочевидь, має при собі грубенькі гроші.

Чи був той латинос наркоділком? Беручи до уваги походження цього DVD-диска, а також те, що зйомка здійснювалася таємно через невеличке бічне вікно якогось «міні-вена», можна дійти висновку, що цей чоловік явно не був, скажімо, відомим актором, що знімався в мексиканських телесеріалах.

Далі можна було бачити, як здогадний наркоділок виходить зі стильної крамниці одягу, тягнучи з собою купу пакетів із коштовними покупками, і знову сідає в таксі. Час у правому кутку екрана стрибнув на півгодини вперед, і я побачила, як об'єкт стеження залишає таксі й направляється до величного парадного входу в готель «Фор Сізонс» на 57-й вулиці. Ну-ну, цікаво.

Раптом фокус зйомки різко перемістився з рівня вулиці на запаморочливу височінь, на один з карнизів якогось хмарочосу тридцять чи сорок поверхів заввишки, не менше. Далі камера пішла вперед, потім униз, а в кутку екрана значилося «18:10, 22 липня».

Ковзнувши по дахові готелю «Фор Сізонс», камера й далі рухалась, аж поки у фокус чітко не потрапив один з балконів того боку готелю, що виходив на 58-му вулицю.

За кілька хвилин непорушного спостереження об'єктив почав пересуватися нижче, нижче, нижче — аж до самої вулиці, де в його фокус потрапила якась безпритульна жінка на розі парку.

— …плата за гріхи, Святий Ісусе. Єгова, мій Боже Всемогутній, прости їм, бо не відають вони, що творять, — почувся її голос і дзенькіт дрібних монет, які хтось кинув їй у філіжанку з-під кави.

«Вочевидь, увімкнули направлений мікрофон», — здогадалася я.

Цього разу, коли камера знову зсунулася вгору, ще раз націлившись на балкон фешенебельного номера на даху хмарочоса, у динаміках почулися міські шуми. Глухе гудіння потоку машин. Далеке виття сирени. Нью-Йорк — величезне й величне місто!

Через двадцять хвилин цього не надто захопливого видовища сталася ще одна швидка зміна кадру. Спочатку мені здалося, що запис на диску скінчився, але потім я помітила, що час у правому кутку екрана знову стрибнув уперед, — «1:28, 23 липня».

«Ага, отже, запис не скінчився», — змикитила я. Просто день змінився на ніч.

Упродовж трьох хвилин нічого особливо цікавого не відбувалося. Скрізь було темно хоч в око стрель, за винятком слабкого мерехтіння вуличних ліхтарів, що відбивалося на металевих поручнях балкона.

І раптом яскравий спалах — і ввесь балкон залило якесь химерне зеленувате світло.

Ага, то група спостереження почала зйомку в інфрачервоному світлі, здогадалася я. Дорогими ж цяцьками екіпіровані ці хлопці, нічого не скажеш!

Можливо, Скотт і його колеги гадали, що той опецькуватий латинос збирається здійснити велику наркотичну оборудку просто на балконі готелю? Чи, може, сподівалися, що він розчинить скляні ковзні двері, і вони спроможуться щось підслухати?

Про це мені вже не судилося дізнатися, бо через п'ятнадцять хвилин почувся якийсь різкий грюкіт; камера пішла вгору й зупинилася на даху готелю.

Зі службових дверей біля ліфтової надбудови вийшли статечний чоловік і молода жінка у вечірній сукні, розцяцькованій золотистими блискітками. Вони негайно ж кинулися пристрасно обійматися й цілуватися, притиснувшись до вентиляційної труби, і камера відразу ж сфокусувалася на них.

Було видно, як беззвучно рухається рот молодої жінки, а потім почувся її гучний вереск — то оператор налаштував направлений мікрофон. Тепер молодицю стало чути так добре, наче я стояла поруч із нею.

— Стривай, — сказала вона.

І стягла своєю вечірню розцяцьковану сукню через голову. Мабуть, вона була добряче напідпитку, бо простіше було б просто зняти бретельки й дати вдяганці змогу самій упасти додолу. Під сукнею не виявилося нічого, крім трусиків-стрингів.

«Що за фігня?» — невдоволено подумала я, спостерігаючи за цією сценою.

Розділ 74

— О, ось так значно краще, — сказала «кінозірка» та стала крутитися, демонструючи свої принади, які були разючими, мушу визнати.

Нарешті вона зупинилась і міцно поцілувала чоловіка в губи. Потім узяла його руку та провела нею по своєму оголеному тілу.

— Абракадабра! Звичайна магія. Раз — і сукня зникла!

Чоловік розсміявся.

— Ти просто божевільна, — сказав він. — І безсоромна. Я ціную цю рису в жінках.

— Тепер — твоя черга, — сказала молодиця. — Подивімося, що маєш під штаньми.

— А може, не треба? — недовірливо спитав чоловік. Його обличчя мені не було видно, бо він стояв спиною до камери. — Тут стільки вікон. Хтось може помітити.

— Як?! Та тут навіть руки перед носом не видно, — заохочувала ексгібіціоністка. — Давай, Джоне. Хоч раз у житті не будь сцикуном. Подуріймо!

— Стривай. Зараз я дещо зроблю, а потім — може, й подуріємо.

Чоловік відвернувся, нахилив свою велику голову, і я почула гучне форкання й сопіння.

— Гей, і мені залиш трохи, чуєш? — сказала молодичка, підходячи до свого приятеля. — Ти хрюкаєш, як порося.

Джон запирхав знову.

— Класний кокс, м'який, — сказав він. — Кращий за те гівно, що ти приносила минулого разу. У мене цілий тиждень кров з носу текла. Змушений був набрехати дружині, що маю гайморит.

— Іще хоч слово про дружину, — пригрозила дівка, — і я відразу ж піду до твого номера та зателефоную їй — уявляєш, як вона зрадіє? Тепер я нюхатиму, а ти роздягатимешся.

Коли приятель молодиці взявся розстібати пасок, мене пересмикнуло від огиди, і я навела курсор на кнопку «перемотка вперед». Намагаючись стягти штани через черевики, Джон заточився й упав. Мабуть,