Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А з мамою твоєю я сама поговорю, — сказала тьотя Мар’ям.
Зі мною щось сталось. Я не можу їсти нічого. Тільки воду п’ю. Я весь час задихаюсь. Мене трусить, і мені дуже страшно.
Я от мріяла, що якщо мене хтось поцілує, то це буде Ерик. А що тепер? Як добре, що я дотяглася до свічника!
Я думала, мама піде розбиратися з дядьком Язидом, щоб він був проклятий! А вона прийшла й сидить тихо.
Поля
12.03.
9.00. Я поїхала з бабусею Тосею в її приватний будинок. Там раніше жили інші люди — вони будинок захопили.
Але потім виїхали, а бабуся Тося перечекала і повернулася до будинку, де все життя прожила з чоловіком.
Мама за мене боїться. Тому вирядила подалі. Мама сильно хворіє, грошей немає, рідних немає. А за нашу квартиру грошей дають менше, ніж коштує оплата вантажної машини до найближчого російського села. А там ми будемо жити в чистому полі? Адже біженцям не дають будинків. Нічого. Тому ми нікуди виїхати не можемо. Так мама сказала.
Я за маму переживаю. Раптом дядько Язид повернеться і її налякає?
15.20. Спала. Вешталася по городу бабусі Тосі. Гралася з кішкою. Усе добре.
20.00. Мама і Руслан помирилися. Він приїхав. Щось з’ясовували весь час. Руслан пішов розбиратися до дядька Султана через дядька Язида. Але дядько Султан нічого не знав: його родич, квапливо зібравши речі, зник. Невже соромно стало?
А мама Русланові просто сказала, що дядько Язид погано пожартував зі мною. Тобто сказала, але не все, як було. А я подумала, що куплю пістолет, знайду і пристрелю дядька Язида, щоб він більше ні з ким так не зробив.
Поля
13.03.
Ось і прочухан від мами! Зранку раненько. Репетує, як навіжена. Таке враження, що вона забула або їй усе одно, що зі мною трапилось. Вона зайнята тільки своїми справами. Навіть не хоче поговорити зі мною. Мені так важко. Я почала була говорити з нею. А вона:
— Годі дурницями займатися! Роби хатні справи та помовч нарешті!
16.03.
Ці дні ніхто нам дверей не бив ногами, і я навіть заспокоїлася трохи. А сьогодні хтось підійшов і бух-бух кулаком у двері. Раніше, ніж я підійшла до дверей, вийшли зі своєї квартири тьотя Мар’ям та її син Акбар. Чую, жінка якась їх питає:
— Мій Ібрагім ходить у «російську» квартиру?
Сусіди відповідають:
— Який іще Ібрагім?! Не бачили такого жодного разу!
— А мені сказали, тут росіяни живуть. Напевне, погані люди.
Тьотя Мар’ям давай на неї лаятись:
— Ти що вигадуєш?!
Я у вічко подивилася: це до нас стукала тітка з базару, пліткарка і брехуха. Чеченка. У неї чоловік-алкаш, вона його весь час шукає. Вочевидь, знову нам «привіт» від дядька Адама і тьоті Айшат. Вони ніяк не забудуть, що «російська квартира» тьоті Валі втекла в них з-під носа! Мені знову снилися страхіття.
19.03.
Завтра в мене день народження. Ні тьоті Алі, ні Ерика. Нікого.
Мама подарувала колготки та флакончик парфумів.
Поля
20.03.
От мені й стукнуло 13 років! Мій день народження! Мама та вітчим подарували мені шоколадку.
Хейди немає. Вона поїхала жити до свого батька та його другої дружини.
До мене ввечері на чай із пирогом прийдуть дві подруги: бабуся Тося й тьотя Мар’ям. Хоч би електрика була. Інакше сидітимемо в темряві.
Поля
26.03.
Ми з мамою в тьоті Мар’ям дивилися серіал «Фатальна спадщина». І туди прийшла чеченка двадцяти п’яти років.
Покликала мою маму. Попросила поворожити. Моя мама раніше ворожила. А тепер Руслан заборонив і вона перестала ворожити. Усім відмовляє.
Мама і їй відмовила. Дівчина стала плакати й голосити. Вона розповіла, що в неї була сестра. Вийшла заміж у сусіднє село й чекала на шостому місяці вагітності дитину. А потім сестра прийшла якось із села до міста та говорила, що дядько її чоловіка чіпляється до неї. Просила захисту. Але батьки нічого не зробили. Не повірили їй. Згодом дядько чоловіка заявив, що вона його спокусила. Після чого родичі чоловіка посадили її в машину, вагітну на восьмому місяці, і відвезли кудись. Ніхто її більше не бачив.
— Я впевнена, вони її вбили, — плакала дівчина. — Наша родина не стала з’ясовувати. А я хочу знати.
Мама все одно сказала, що на картах більше не ворожить!
— Ну зробіть хоч щось, — прохала дівчина.
— Давай фото, — сказала мама. Вона теж уже так не робить. Але вона вміє. Подивиться на фото і знає, жива людина чи мертва. Є аура чи ні.
Мама сказала, що вона завтра скаже, чи жива її сестра. Але хоч би що мама сказала, дівчина повинна це вислухати, піти і більше до нас не приходити!
Дівчина попрощалась, а ми з мамою назад до тьоті Мар’ям пішли. Мама до телевізора — серіал додивлятись, а я на кухню з фото. Мені завжди хотілося побачити, чи є аура в людини. Але хоч скільки я мружилась і дивилась на фото, я так нічого й не побачила. Фото було маленьким, чорно-білим. На паспорт. На ньому була дівчина років вісімнадцяти. Я просто сказала їй, як видимій людині:
— Приснись мені і скажи, що з тобою трапилось! Обов’язково приснись мені!!!
— Що ти тут розказуєш?! — Прийшла мама, відібрала фото й засунула в кишеню.
27.03.
Ранок. Ох, сон привидівся. Незнайомка з фото прийшла.
Начебто я спускалася від зупинки «Нефтянка» і її зустріла. Осінь, багнюка така, і вона йде назустріч. Волосся в неї довге-довге. Сама худенька, з великими очима. Дивлюсь, а волосся в неї геть брудне.
— Що трапилося з тобою? — питаю.
— У мене красиве волосся було, — каже вона. — Але люди його забруднили. Багном замазали. У калюжі мою косу намочили. А потім сказали, що волосся брудне і я сама в цьому винна. А я не винна. І вбили вони мене й мою дитину. І ніхто не заступився. Чоловік мені не повірив.
— Стривай! — кажу. — Чим тобі допомогти?
— Ти допомогла. Ти мене послухала й повірила. Спасибі.
І пішла далі, тягнучи по землі брудну мокру косу каштанового волосся.
Вечір. З’явилася дівчина, яка вчора приходила. Мама їй квапливо сунула фото. Сказала:
— Вибач. Сестра твоя мертва.
Дівчина заплакала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.
