Читати книгу - "Маятник Фуко"

якщо вороги туди проникнуть, змовники можуть розсипатися за кілька секунд бозна-куди, а добре знаючи переходи, вони можуть вийти іншим виходом, нишком, наче коти, увійти з протилежного боку, напасти на переслідувачів і в темряві вирізати їх до ноги. Боже мій, панове, ці галереї ніби створені для командосів, швидких і невидимих, які крадуться вночі, держачи в зубах кинджал, в руці дві бомби, — і вороги гинуть, як миші, хай йому біс!»

У нього заблищали очі. «Ви розумієте, якою чудовою криївкою може бути Провен? Таємне ядро, що збирається у підземеллі, а місцеві мешканці, якщо й бачать, то мовчать. Люди короля, звичайно, прибувають і до Провену теж, заарештовують тамплієрів, які залишилися на поверхні й відвозять їх до Парижа. Рено де Провен витримує тортури, але мовчить. Ясно, що за секретним планом він мав дозволити себе заарештувати, аби примусити повірити, що Провен приборкано, але водночас мав кинути гасло: Провен не відступився. Провен, місце нових, підпільних тамплієрів… Галереї, які ведуть від будівлі до будівлі — заходиш нібито в якийсь шпихлір чи у склад, а виходиш із церкви. Галереї мають стовпи, які підтримують муровані склепіння, у кожному домі верхньої частини цього містечка ще й досі є пивниця зі стрілчастим склепінням, їх, либонь, більше сотні, кожна пивниця, а навіть кожна підземна зала була входом до одного з переходів».

«Здогади», мовив я.

«Ні, пане Казобоне. Докази. Ви не бачили галерей Провену. У надрах землі — зала за залою, а на стінах численні написи. Здебільшого їх можна знайти у тих печерах, що їх спелеологи називають бічними альвеолами. Це священні зображення друїдичного походження. Вирізьблені на стінах ще до приходу римлян. Цезар ішов зверху, а тут плелися сіті змов, чарів, засідок. І там є символи катарів, авжеж, мої панове, катари Шампані тайкома вижили і збиралися тут, у цих катакомбах єресі. Сто вісімдесят троє з них були спалені на поверхні, а інші вижили тут. Хроніки називали їх bougres et manichéens, — зверніть увагу, bougres — то були богомили, катари болгарського походження, вам нічого не говорить слово bougre по-французькому? Його первинним значенням було содоміт, адже вважалося, що болгарським катарам був властивий цей грішок…» Він ніяково захихотів. «А кого винуватять у цьому ж самому грішку? їх, тамплієрів… Цікаво, чи ж не так?»

«Частково», сказав я, «у ті часи, якщо треба було розквитатися з єретиком, його звинувачували в содомії…»

«Звичайно, ви ж не думаєте, що я вважаю тамплієрів… Жартуєте, то були воїни, а нам, воїнам, подобаються гарні жінки, навіть хоча вони дали обітницю, все ж мужчина є мужчина. Але я це згадую, бо вважаю, що єретики-катари знайшли притулок у середовищі тамплієрів не випадково, саме від них тамплієри навчилися використовувати підземелля».

«Загалом», мовив Бельбо, «все це лише ваші гіпотези…»

«Вихідні гіпотези. Я вже вам пояснив причини, з яких я вирішив дослідити Провен. А тепер перейдімо до справжньої історії. У центрі Провену стоїть велика готична будівля, Ґранж-о-Дім, шпихлір для Десятини, а ви знаєте, що одним із привілеїв тамплієрів було те, що вони збирали десятину безпосередньо, не віддаючи нічого державі. Під цією будівлею, як і всюди, є мережа підземель, які нині в дуже поганому стані. Отож, коли я копирсався в архівах Провену, мені потрапила до рук місцева газета за 1894 рік. Там розповідається, що двоє драгунів, шевальє Каміль Ляфорж із Туру та шевальє Едуард Інґольф з Петербургу (саме так, з Петербургу) кілька днів до того разом зі сторожем пішли у шпихлір і спустилися в одну з підземних зал на другому поверсі під поверхнею землі, коли сторож, аби показати, що внизу є ще інші поверхи, тупнув ногою по землі, і почулося відлуння і гул. Хронікер хвалить відважних драгунів, які, озброївшись ліхтарями і мотузками, пускаються в дорогу через невідомі тунелі, наче хлопчаки по шахті, і, повзучи на ліктях, пробираються таємничими переходами. І, як йдеться в газеті, добираються до великої зали з каміном і колодязем у центрі. Вони опускають у колодязь мотузку з каменем і виявляють, що його глибина одинадцять метрів… Відтак вони повертаються туди через тиждень з міцнішими мотузками, і, поки двоє інших тримають мотузку, Інґольф спускається в колодязь і бачить велику кімнату з кам’яними стінами, десять на десять метрів, висотою п’ять метрів. По черзі спускаються інші двоє, і тоді вони усвідомлюють, що потрапили на третій рівень під поверхнею землі, на глибині тридцяти метрів. Що ті троє бачили і робили у тій залі — невідомо. Хронікер визнає, що коли він пішов перевірити факти на місці, йому забракло сміливости спуститися в колодязь. Ця історія мене схвилювала, і в мене з’явилося бажання відвідати те місце. Але з кінця минулого сторіччя й досі чимало підземель обвалилися, і якщо цей колодязь ще існує, хто його знає, де він знаходиться тепер.

Мені блиснув здогад, що драгуни, мабуть, щось знайшли там унизу. Саме тими днями я прочитав книжку про таємницю Ренн-ле-Шато, це теж історія, в яку якимось чином замішані тамплієри. Один парафіяльний священик без грошей і без майбутнього, відновлюючи одну стару церковцю у селі, де мешкало двісті душ, піднімає кам’яну плиту підлоги на хорах і знаходить шабатурку, де були, як він каже, старовинні рукописи. Лише рукописи? Невідомо як, але наступними роками він стає страшенно багатим, сипле грошима, веде марнотратне життя, аж урешті постає перед церковним судом… А якщо з одним із драгунів або з обома трапилося щось подібне? Інґольф спускається першим, знаходить якийсь цінний предмет невеликих розмірів, ховає під курткою, піднімається нагору і нічого не каже своїм двом товаришам… Словом, я впертюх, і якби я ним не був, моє життя склалося б по-іншому». Він торкнувся пальцями рубця. Тоді підніс руки до скронь, проводячи ними в напрямку потилиці, аби впевнитися, що волосся пригладжене як годиться.

«Я їду до Парижу, йду на телефонну станцію і перевіряю довідники цілої Франції, шукаючи прізвище Інґольф. Знаходжу тільки одне, в містечку Осер, і пишу за цією адресою, представляючись дослідником археологічних знахідок. Через два тижні одержую відповідь від якоїсь старої повитухи: вона — донька того Інґольфа, і хоче знати, чому я ним цікавлюся, щобільше, вона питає мене, чи я, Бога ради, не знаю чогось про нього… Я так і знав, що тут криється якась таємниця. Спішу до Осеру, панна Інґольф мешкає у вкритій плющем хатині з дерев’яною хвірткою, що закривається за допомогою шворки і цвяха. Підстаркувата панна, чепурна, люб’язна, не дуже освічена. Одразу питає мене, що я