Читати книгу - "Гра Ендера"

цього разу Ендер не наступав на неї. Натомість він зловив її, став на коліна і дуже обережно підніс її до вуст.

І поцілував.

Звісно, цього він не планував. Ендер хотів, аби змія його вкусила. Чи, може, він збирався з’їсти її живою, як робив у дзеркалі Пітер. Підборіддя в нього було закривавлене, а з рота стирчав зміїний хвіст. Натомість Ендер поцілував зміюку.

Раптом у його руках змія потовщала й набула іншої подоби. Людської. То була Валентина. Вона поцілувала його.

Змія не могла бути Валентиною, адже він убивав її занадто часто. Пітер беріг її, тож це могла бути вона.

Цього вони домагалися, дозволивши прочитати листа від Валентини? Йому було байдуже.

Валентина підвелася з підлоги й підійшла до дзеркала. Ендер і собі встав і підійшов до неї. Вони стояли перед дзеркалом, де замість жорстокого відображення Пітера були дракон та єдиноріг. Ендер простягнув руку і торкнувся люстра. Стіна зникла, і за нею з’явилися великі сходи, що вели донизу. Вони були вкриті хідником, а вздовж стояли натовпи, які вітали їх. Разом, тримаючись за руки, вони з Валентиною пішли сходами вниз. Очі Ендера були повні сліз радості через те, що нарешті він вирвався з Кінця Світу. Однак саме сльози завадили йому помітити, що в кожного з натовпу було обличчя Пітера. Тепер Ендер був певен, що, хоч куди б він подався в цьому світі, Валентина буде з ним.

Валентина прочитала листа, який їй дала доктор Лінберрі. «Дорога Валентино, — йшлося у листі, — ми вдячні Вам за ваші спроби взяти участь у війні. Цим листом інформуємо, що Вас нагороджено Зіркою ордену Ліги Людства, першого ступеню, — це найвища відзнака, яку військові можуть надати цивільному. На жаль, Служба Безпеки Міжнародного флоту забороняє оприлюднювати цю інформацію до успішного розв’язання поточних операцій. Та ми хочемо запевнити Вас, що ваші намагання досягли успіху. З найкращими побажаннями генерал Шимон Леві, Стратег».

Коли Валентина прочитала листа двічі, Лінберрі забрала його.

— Мене інструктували дати тобі прочитати, а тоді знищити листа.

Вона дістала з тумби запальничку й підпалила папірець. Він яскраво палав у попільничці.

— Добрі чи погані новини? — запитала вона.

— Я продала свого брата, — відповіла Валентина. — І мені за це заплатили.

— Ти не драматизуєш?

Валентина мовчки повернулася до класу.

Того вечора Демосфен надрукував викривальний коментар до законів, які обмежували кількість населення. Люди повинні мати дітей стільки, скільки хочуть, надлишок населення слід розселяти по інших світах. Людську расу потрібно відіслати далеко через галактику, щоб ніяка біда чи завоювання не загрожували людям.

«Найблагородніший титул для будь-якої дитини, — писав Демосфен, — це Третяк».

«Для тебе, Ендере», — пишучи, промовила про себе Валентина.

Читаючи це, Пітер задоволено сміявся.

— На це вони звернуть увагу. Третяк! Благородний титул! Валентино, ну ти дала жару!

10. Дракон

— Тепер?

— Можливо, так.

— Це має звучати як наказ, полковнику Графф. Армії не рухаються, коли командир каже: «Можливо, прийшов час атакувати».

— Я не командир. Я вчитель малих дітей.

— Полковнику, визнаю, що напосідав на вас, був голкою в одному місці, але все працювало, як вам потрібно. Останні тижні Ендер навіть був…

— Щасливим.

— Задоволеним. Він у нормі. Ясний розум, відмінна гра. У нас ніколи не було хлопця, настільки ж готового до командування. В одинадцять років — так, але в свої дев’ять із половиною він просто вищий клас.

— Так. За декілька хвилин присутності мені спало на думку, що ж то за людина, яка вилікує пригніченого хлопця, а потім кине його знову до бою. Невеличка особиста моральна дилема. Не зважайте, я був утомлений.

— Ви рятували світ, не забувайте.

— Покличте його.

— Ми робимо те, що мусимо.

— Припиніть, Андерсон, вам же до смерті хочеться побачити, як він впорається з тими навмисно підлаштованими іграми, що ви вигадали.

— Досить підступно…

— А я і є підступна людина, майоре Андерсон. Що й казати, ми з вами обоє — наволоч. Я теж дуже хочу подивитися. По суті, життя наші залежать від його норми. Чи як?

— Ви вже його манерою говорите?

— Кличте його, майоре. Я скину списки до його файлів і дам йому його систему безпеки. Нічого такого поганого ми йому не робимо. Він знову отримає свою відокремленість.

— Ізольованість, маєте на увазі.

— Самотність влади. Ідіть, покличте його.

— Так точно, сер. За п’ятнадцять хвилин повернуся з ним.

— Так точно, так точно, тотожно… До побачення. Сподіваюся, вам було добре. Сподіваюся, ти був дуже щасливим, Ендере. Можливо, останній раз у своєму житті. Ласкаво просимо, любий хлопчику, ти потрібен дядькові Граффу.

Ендер одразу здогадався, що відбувається. Очікували, що він стане командиром рано. Можливо, не так рано, але останні три роки він постійно очолював рейтинг. Останнім часом ніхто навіть близько не підступався до нього, а вечірні заняття перетворилися на найпрестижнішу групу школи. Були й такі, хто дивувався, чому вчителі так довго чекали.

Він замислився, яку саме армію йому можуть довірити. Незабаром випускалися три командири, зокрема й Петра, однак марно сподіватися, що він отримає саме Армію Феніксів. Жодному не пощастило командувати армією, до якої він належав у момент підвищення.

Спершу Андерсон відвів Ендера до його нового житла. Усе збігалося: особисті кімнати мали лишень командири. Потім дав поміряти нову форму й флеш-костюм. На формі Ендер побачив назву армії.

«Дракон». Але ніякої Армії Драконів не існувало.

— Я не чув про Армію Драконів, — мовив Ендер.

— Тому, що Армії Драконів не було чотири роки. Ми призупинили її через забобон, адже Армія Драконів в Школі не вигравала навіть третини ігор. Над цим уже стали кепкувати.

— Чому відновлюєте тепер?

— Потрібно використати запас форми.

Графф сидів за своїм столом. З часу їхньої останньої зустрічі він виглядав товстішим і більш утомленим. Він подав Ендеру його жезл — невеличку коробочку, яку командири використовували під час практики для переміщення у бажане місце в кімнаті для бою. Багато разів протягом вечірніх занять Ендер бажав мати жезл замість того, щоби кожного разу гупати об стіну, аби переміститися, куди хотів. І ось тепер, коли він і без того навчився вправно маневрувати, йому дали жезл.

— Він працює, — наголосив Андерсон, — лише протягом твоїх регулярних, запланованих занять.

Оскільки Ендер уже запланував мати додаткові заняття, жезл міг знадобитися лише зрідка. Це пояснювало, чому так багато командирів ніколи не мали додаткових занять. Вони цілковито залежали від жезла, який абсолютно нічого не вартував у додатковий час. Якщо вони вважають, що жезл — їхня сила, влада