Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Їж, Тасеньку, їж, маленький! — Здавалося, Каченя зараз розтане від щастя. — Босю, він їсть!

— Який я тобі Бося! — повторив Борода, але вже не так гнівно.

Леля заплакала. І сама не розуміла, чому. Радіти ж треба.

Холодна ніч

Ніч була холодна. Коли спиш у хаті, навіть не уявляєш, як надворі холодно. Вранці вийдеш — прохолода тільки тішить. Сонце росу сушить, пташки співають, після теплої хати зовсім не холодно. А коли цілу ніч треба просидіти в холодній хаті, та ще й такій, де роками не топлено, задубнути можна, як узимку.

А що ж воно буде в лісі?

Нічого, він добре вдягнеться, візьме з собою овечу кожушину без рукавів — Помидора зшила йому, ще як тільки побралися. Тепер вона тіснувата трохи, та що ж уже.

Він мав доста часу, щоб усе обміркувати й скласти перелік того, що треба взяти. Лук, сагайдак, стріли (якомога більше, власне, всі — принаймні всі зі срібним осердям), баклажку, ніж, теплий одяг, торбу з харчами, мотузку неодмінно — мало що трапиться… Що ще?

Миша згадував із соромом, як учора розревівся, мов мала дитина. Ну, то таке, ніхто не бачив. А от те, що через ті реви пропустив, коли Помидора вийшла з дому, — це зовсім погано. Це нікуди не годиться. Доведеться тепер уранці чекати, поки піде по воду.

Мишу брали дрижаки. Він зрозумів, що до ранку не витримає. Треба лізти на своє горище. Вже пізно. Помидора напевне спить, тож не почує. А зате вранці він сам почує, як вона вийде з хати. Можна буде тихенько злізти з горища, зайти до хати й добре зібратися. І хай тоді вона як хоче. Потім пишатиметься ним, лікті кусатиме, що так погано вирядила чоловіка, та хай. До того ще настраждається. Вона свої лікті ще до його повернення з’їсть. Дурепа! Хай! Розумніша буде.

Ніч була темна. Він піднявся драбиною на горище. Там було ще темніше. Власне, там був такий морок, що хоч в око стрель. Миша навпомацки, намагаючись не наштовхнутися на стару скриню, садовий реманент,[6] усілякий мотлох, пробрався в дальній куток, де, як він знав, був вільний простір. Він намагався скрадатись якомога тихіше, але це було неможливо в такому мороці. Втім, Миша сподівався, що Помидору не розбудив.

Тут було тепліше, ніж у старій хаті Щура. Хоч і не набагато. Все ж таки дірява стріха давалася взнаки. Він згорнувся калачиком на підлозі й почав як міг угамовувати дрижаки. Так і не вдалося, аж доки заснув. Лежав, тремтів і уявляв, як просто під ним на широкій лежанці, укрившись пуховою ковдрою, спить тепла й затишна Помидора. То б до неї під бочок підкотитись і ні в які походи не моститись!

Вранці прокинувся знову від холоду. А може, Помидора розбудила, грюкнувши дровами, які, схоже, звалила біля плити. Мабуть, і в хаті зараз не тепло. Але вже незабаром стане зовсім добре. Загуло в димарі. Треба було б тепер перелізти до нього, сісти поруч і притулитися спиною до каміння. І чекати, доки воно прогріється й зігріє йому кістки. Але ходити над Помидориною головою Миша не наважився.

Аж ось грюкнули відра. Потім хряснули двері. Так і не навчив її тихенько притуляти. Навіть коли він спить, вона не спроможеться зачинити так, щоб нечутно було. Ще за хвилину відра дзенькнули вже на подвір’ї.

У хаті було прибрано, на столі стояла миска, накрита чистеньким рушником. Під ним — варена картопля, цибуля, морква, шматок сала. Салом Помидора його тішила не щодня. Підлизується, подумав Миша. Виходить, знала, що я прийду. Та чому б і не знала. Їй же й на думку не спаде, що я справді вирушаю в дорогу.

Він почав швидко збиратися. Теплий одяг, лук, сагайдак зі стрілами, харчі в торбу, теплий одяг дістати зі скрині. Де мотузка? Перерив усю хату й не знайшов. От-от мала повернутися Помидора, а Миша ніяк не міг піти з хати.

Визирнув у вікно — і вчасно. Саме побачив жінку, що наближалася з відрами до дому. То годинами теревенить біля криниці з жінками, а коли не треба — тут як тут. Миша прожогом кинувся за двері, оббіг хату й злетів по драбині. Стояв серед горища й намагавсь якомога тихіше віддихатися. Чув, як хряснули двері, гепнули відра об підлогу. Потім Помидорин сміх. Мабуть, помітила, що він забрав харчі. Миша почув, як пломеніють його щоки.

Ну, нічого. Вона ще насміється. Побачимо, хто сміятиметься останній. Знову хряпнули двері. Кроки під хатою. Йде до нього? Ні, проминула драбину й пішла до вбиральні. Як же тепер вибратися з горища? Почує ж! Він тихенько переліз у куток, поклав торбу, тоді повернувся до димаря. Сів під ним, притулившись спиною. Проте це вже не так і важливо було. Поки збирався, шукав мотузку, ліз драбиною, зігрівся. Ну, від тепла ще нікому не було зле. Спину погріти — велике діло. Так він і задрімав біля бовдура. А коли прокинувся, сонце вже сідало за хати. Хто ж на ніч іде з дому!

Перша гроза

Вітер уночі здійнявся такий, що сосни в лісі втратили надію встояти. Вони билися одна об одну, і звук був — ніби торохтять порожні дерева. У садку Лисого розламалася навпіл стара груша. Її величезна гілка якихось півкроку не дістала до хати, а то було б. Коли вона репнула, всі в хаті прокинулись, якийсь час перезиралися й гадали, що воно таке. Лисий не відчув ніякої небезпеки, він сяк-так вдягнувся й вийшов з хати.

Буря лютувала несамовито. Десь гриміло. Втім, це міг бути й не грім. Мало що може гриміти в лісі, коли такий вітер. Може, десь іще яке дерево впало. То все далеко, а Лисого більше хвилювало те, що відбувається поблизу. Він перейшов через подвір’я до старого покинутого будинку, переобладнаного восени під стайню. Такий вітер для цієї непевної споруди міг виявитися згубним, і тоді постраждали б коні — двоє чарівних створінь, які зовсім недавно познайомилися з Лисим, Лелею та Марічкою, але, здавалося, від самого народження знали, що саме ці троє дітей і є їхніми незаперечними господарями, одвічними друзями.

Відхиливши важку дерев’яну браму, Лисий зайшов до стайні, запалив від кресала каганець і наблизився до Ластівки. Вона потяглася мордою назустріч. Лисий погладив її по щоці й підійшов до Коника. Той був трохи ображений, що виявився другим, але швидко пробачив. Коні були трохи