Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

ні іншого спорядження. Тільки штани й куртка.

— Убивці могли його пограбувати…

— Можливо. Розслідування покаже.

— А якщо заарештують злочинців?..

— Тим краще для нас, Жакліно. Наше завдання полегшиться. Правда випливе наверх.

— Без нашої участі?

— Тим гірше… тобто тим краще.

Домовилися виїхати з Персака о пів на дев'яту. Дорогою десь зупиняться, й Жан-Луї зателефонує батькові. В Персаку він цього робити не хотів.

А тут вони скажуть Марі Перрен, як і всім решті, що їдуть на дводенну екскурсію до Канталя, Орійяка, Сен-Флура.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Алло!.. Так, так, це — я… Так, слухаю… З ким маю честь? Усе зрозумів, але запитую, хто ви? А чому б я не міг поцікавитися?.. Вірити вам? Розумію, розумію, я знайомий з багатьма людьми. Навіть друзі зичать мені добра. Але чи слід нам продовжувати цю розмову?.. В такому випадку це цілком можливе. Та чи не могли б ви пояснити детальніше?

Лівою рукою він затулив трубку й тихенько покликав: «Сюзанно, Сюзанно!» Пані Маршан підійшла до чоловіка й узяла з його рук трубку. В ній лунав жіночий голос: «.. зрозумійте, можливі ускладнення». — «Чого ви хочете від мене?» — кинув Жорж Маршан. «Я ж сказала: зустрічі, побачення». — «У мене?» — «Бажано сьогодні ж уранці», — наполягав голос незнайомої. «О котрій годині?» — «Ну, десь за півгодини». — «Отже, чверть на одинадцяту». Якусь мить незнайомка мовчала, а потім додала: «Гаразд, я прийду». — «Чекатиму на вас», — відповів старий Маршан. Незнайомка поклала трубку.

— Що там ще за історія, Жорже?

— Скоро дізнаємось.

— Автор анонімних листів?

— Можливо.

— Але ти не віриш?

— Тон був зовсім не погрозливий.

Знову задзеленчав телефон. Трубку взяла пані Маршан. Цього разу викликали з міжміської. Телефонував Жан-Луї. Розповідав, що почуває себе добре, Жакліна також. «Не надсилайте нам листів у Персак, ми на кілька днів його полишили. Жакліна просить, щоб ти сповістила її тітку. Тато дома?» — «Він теж слухає», — відповідала мати. «Ми виїхали з Персака трохи помандрувати. Я напишу татові, щоб знав про все детальніше. Нас розгадали…» — «Почекай, тато щось хоче тобі сказати…»

— Добридень, Жане-Луї. Кажеш, вас розгадали?

— Здається, вийшла помилка, тату.

— Можливо, ми теж матимемо деякі новини для тебе. Чекаю на одну гостю.

— На кого?

— Скажу, коли побачуся з нею. Очевидно, хтось із тих, хто «доброзичливо» ставиться до нас.

— Зрозумів. Ми зараз за тридцять два кілометри від Персака. Ночуватимемо в Манді. Завтра поїдемо в Горж дю Тарн. Сьогодні можеш телеграфувати до запитання в Манд, а листи надсилай до запитання в Мійо. В суботу вранці вертаємося до Персака. Передай це тітці.

— Гаразд. Чи не зможеш зателефонувати нам сьогодні десь між першою й другою годинами?

— Ні, ми влаштовуватимемося. Потурбую тебе о пів на третю.

— Добре. До побачення.

— Ще одне слово: Персак не знає про наш маршрут. Ми сказали, що поїхали в Орійяк і Сен-Флур. Так ліпше.

— Розумію.

Жан-Луї, вийшовши з кабіни, заплатив за телефонну розмову й повернувся на терасу до Жакліни. Дерева, що стояли на майдані, кидали густу тінь аж на дах кав'ярні. Майданом безперестанку снували перехожі. Дві жінки котили поперед себе дитячі візки й про щось перешіптувалися. По другий бік майдану навпроти «Гранд-отель дю Міді» якийсь мисливець і кельнер напихали різними речами багажник кадилака.

— Ну що, Жане-Луї?

— Доручення виконано, Жакліно. Твоя тітка дізнається про зміну адреси. Маємо телефонувати татові пополудні. Я зрозумів, що він чекає візиту загадкової гості, яка має щось спільне з нашою справою. Зараз я розрахуюся, й ми підемо звідси. Офіціанте!

У цю мить Жакліна помітила знайому дівчину й вигукнула:

— Марі-Поль!

Та озирнулась.

— І треба було їхати аж сюди, щоб побачитись з тобою, — вигукнула дівчина.

— О, як я рада погомоніти з тобою, Марі-Поль! Ну, як, склала іспити за перший курс?

— Бач, я опинилась аж тут. А ти?

— А я познайомлю тебе з Жаном-Луї, моїм нареченим.

— Ми з Жаном-Луї Маршаном знайомі, — вклонилася та.

— Ми вже зустрічалися, Жакліно, невже ти не пам'ятаєш? — пояснив Жан-Луї, тиснучи руку дівчини.

— Правда, тоді ще з нами був Анрі. Ми вчилися на підготовчих, — згодилася Жакліна.

— Я рада дізнатися, що ви одружуєтесь, — злегка всміхнулася Марі-Поль. — А як ся має твій брат? Я одержала листа від нього. Він збирається повернутися до Франції наприкінці року.

— Він приїде набагато раніше, Марі-Поль. Адже мусить бути він на моєму весіллі, що відбудеться на початку жовтня.

— Твоє весілля в жовтні? Ваше теж, звичайно? — розгублено зиркнула вона на Жана-Луї.

Жан-Луї якусь мить подумав і вигукнув:

— Слово честі, правда! Якщо Жакліна доти не передумає.

— Я саме збиралася писати Анрі, — промовила Марі-Поль. — А тепер, бачу, що скоро зустрінемося.

Вона підняла ліву руку, що висіла на черезплічнику.

— Що з тобою скоїлося? — запитала Жакліна. — Ти могла б завітати до мене в Персак. Адже ти знаєш мою адресу.

— Думала зробити тобі сьогодні сюрприз. Але ця пригода з моторолером…

І знову ворухнула лівою рукою. Правицею доторкнулася пов'язки на голові.

— Нещасний випадок? — спитала Жакліна.

Марі-Поль була справді вродлива дівчина. Висока, струнка, чорнява, ясноока, з довгастим, трохи суворим засмаглим обличчям. Вона була в акуратній жовтій сукні.

— Нещасний випадок? — перепитав Жан-Луї.

— Якщо хочете, так.

— Тебе скалічено, сердешна. А коли це сталося?

— Годин з дванадцять тому. Дозвольте, — вона сіла біля столу. — Як бачите, любі мої, одне моє крило зараз пошкоджене.

— Чого ви бажаєте?

— Як і ви, шоколаду.

Жан-Луї покликав офіціанта. По той бік майдану чорний кадилак зрушив з місця.

— Що трапилося, Марі-Поль?

— Був у мене моторолер…

— Бідолашна моя. Його дуже потовкло?

— Його? Не думаю, але ось мене…

Вона зітхнула.

— Вас звати Марі-Поль? — спитав Жан-Луї.

— Здається, так мене називають, і я відгукуюсь на це ймення, але… — вона трохи помовчала й повела далі: — але хоч вірте, хоч ні… Я народилася передчасно в рідному селі матері, де вона гостювала. Баба-повитуха, свідки й секретар мерії, — напевне, зайшовши в змову, — записали мене всупереч материній волі Поліна-Марі. Ото відтоді я відмовляюся відповідати на це ім'я. Мати хотіла, щоб я була Марі-Поль, я й лишаюся для всіх Марі-Поль… Це все ж не так претензійно, як, скажімо, Марі-Шанталь.

— Марі-Шанталь — так звуть мою кішку.

— Ой, пробач! Я ненавмисно. Гарне ім'я, але тільки для кішки, — дівчина всміхнулась. — Але ж треба розуміти, що всі не можуть бути собаками чи кішками.

Жанові-Луї не терпілося дещо вточнити.

— Тепер я готовий до всього. Ваше прізвище…

Але вона не дала йому докінчити.

— Мій дід по матері, як і всі його предки, називався Андре. Андре —