Читати книгу - "Будинок з привидами"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 65
Перейти на сторінку:
справдешній курець. Я позирав скоса на Коломійця і заздрив йому: тільки на три роки він старший за мене, а бач який. От я ніяк не можу навчитися курити, скільки не починав, і все кидаю. Яка радість ковтати гидкий тютюновий дим? Довго після нього в роті неприємно, гидко, в горлі дере і їсти не хочеться. Яка б не була смачна їжа — все одно неначе папір жуєш.

— Добре йому, чортові, було тут! Сам, а такий будинок мав! — сказав Коломієць.

— Кому? — не зрозумів я.

— Та отому, Григоренку.

— Кому, кому?

— «Кому, кому?» Поміщикові тутешньому, Григоренку.

— Який це Григоренко? Ти його знаєш?

— Ще б пак! — усміхнувся Коломієць. — Щосуботи до нього в гості приїжджав, а на цьому балконі ми чай…

— Ні, справді. Ти його не знаєш?

— Звідки я його можу знати? От дивак! — розізлився Коломієць. — Що я — з поміщицького роду чи ісправник якийсь? Мені сьогодні Шершень розповідав, що в цьому маєтку був пан, на прізвище Григоренко.

— А чи не лікарем він випадково був?

— Він?.. Стривай… стривай… Шершень мені щось говорив і про лікаря. Дай пригадати. Ні, цей поміщик не був лікарем, а в нього брат був у місті — доктор медицини чи щось у цьому роді. А ти що — знаєш його?

— Ще б пак!

І я розповів Коломійцю, за що був розстріляний більшовиками лікар Григоренко.

— Глянь, мерзотник який, — здивувався Коломієць. — Значить, обидва братики були нашими ворогами! Один більшовиків Петлюрі виказував, а другий і досі людей на тім боці мучить.

— А хіба поміщик на тім боці?

— Ну!.. В тому ж і фокус, любий. Його звідси, з маєтку, як Радянська влада встановилася, селяни вигнали, маєток — під радгосп, а він зібрав манатки та й перемахнув на другий берег. І живе зараз у бояр приспівуючи. Адже й на тім боці його маєток.

— Що, видно звідси?

— Еге ж. Все його, власне… А племінничок живий, виходить? У мідника, кажеш, працює?

— Еге. У Захаржевського.

— Всі вони, сучі діти, оробітничуються зараз! — сказав Коломієць. — Без стажу їм заріз. Ні у вуз вступити, нікуди. Ось і підстроюються.

— Той Котька в радпартшколу ходить.

— А що йому робити в радпартшколі?

— Він до садівника Корибка ходить…

— Стривай, я цього панича, здасться, бачив… Він такий смуглявий, спритний?

— Еге ж, еге!

— Ну, значить, він самий. Я прийшов якось у спортзал і бачу — на брусах незнайомий парубчак розгойдується. «Що вам, — кажу, — громадянине, тут потрібно? Стороннім, — кажу, — сюди вхід заборонений». А він закинув ноги на бруси і відповідає: «Я, — каже, — не сторонній. Я до вашого співробітника, садівника Корибка, прийшов». Значить, він і є останній з могікан?

— Він зовсім не Могікан, його прізвище Григоренко…

— Ох, Василю, Василю! — засміявся Коломієць. — Та ти, я бачу, зовсім неосвічений. Дивак-рибак.

— Гей, Микито! — долинув з кімнати чийсь глухий голос. — Ти скоро заснеш у своїй шпаківні? Сам не спиш, то хоч людям не заважай…

Не звертаючи уваги, Коломієць вів далі:

— Чому я назвав цього Григоренка останнім з могікан — ось запитання? А тому, що він є останній нащадок вимираючого класу поміщиків і феодалів. Таких суб'єктів на нашій землі більш не буде. Зрозумів?

Я нічого не відповів. Не хотілося, щоб з кімнати, де спали курсанти, крикнули й на мене.

На тому боці Дністра все ще співали протяжну дойну. З голови не виходило сказане Коломійцем про Григоренка. «Поки я тут працюю, — подумав я, — цей тип відбиватиме у мене Галю. А Галя, може, до сьогодні ще не знає, що я виїхав, що мене немає в місті. Треба буде обов'язково написати їй листа!» — вирішив я, засинаючи.

Та минуло багато днів, а я все ніяк не міг написати Галі. Вранці, тільки сходило сонце, я біг до Дністра, роздягався на скелях і з розгону стрибав у бистру воду, пирскав, мився у ній, проганяючи рештки сну, потім мчав у їдальню, де бряжчав уже посуд. Годували нас вранці просто, але ситно — мамалигою. Давали мамалигу з різними приправами: то з кислим молоком, то з холодним компотом із сушених фруктів, то з учорашнім холодним борщем, то поливали сметаною, то приносили її на стіл у свіжому парному молоці вранішнього удою, то накладали в миски, присипавши рум'яними вишкварками, які шкварчали в роті.

І щоразу вона була смачна, розсипчаста, гаряча, сліпучо-жовтого кольору, паруюча, запашна! Вона підносилася жовтими брилами в глибоких алюмінієвих мисках, привезених нами з міста.

Добре поївши мамалиги, не можна вже було вештатися без діла. Робота так і прилипала до рук, весела, дружна робота біля молотарки, серед запахів свіжої пшениці, під пісні сільських дівчат, шарудіння паса, посапування задимленого локомобіля на радгоспному току, під гарячим літнім сонцем, за кілька десятків кроків од швидкого й прохолодного Дністра.

На обід нам теж подавали мамалигу, але тільки вже замість хліба — до першого і до другого. Кухар різав її, густо зварену, плиточками і, поки ми купалися після роботи, розставляв плиточки цієї мамалиги біля кожної миски.

Після обіду бувало так жарко, що не можна було всидіти в розпеченому сонцем будинку. Ми розходилися по радгоспному саду й відпочивали, — хто яа густій траві під високими тополями, хто в порожніх прохолодних коморах на оберемках сухого торішнього сіна. Тихо ставало в пообідній час у радгоспі: пастухи гнали всю худобу до Дністра, корови стояли там по коліна в воді, інколи обмахуючись хвостами від настирливих ґедзів, коні ясували в стайнях овес. Увесь величезний радгоспний двір заставлений був порожніми підводами. Засипавши коням корм, конюхи йшли в село, хто в сад.

Гарно було лежати після обіду де-небудь під деревом на траві і бачити, як тремтить за кілька кроків од тебе розпечене сонцем повітря, як повільно пропливають по чистому небу випадкові прозорі хмаринки, слухати, як дзеленчать дзвіночками корови біля Дністра, як продзвенить і стихне десь вдалині на тому боці дзвіночок візника-балагули.

Зручно було лежати так на м'якій траві і відчувати, як ниє стомлене за день тіло. Радісно було розглядати подряпані соломою загорілі руки, — я вже понатирав на долонях чималенькі мозолі. Приємно було усвідомлювати, що хліб, який ти зараз їси, вже не батьківський, а зароблений тобою, що смачну розсипчасту мамалигу кухар Махтейович подає тобі на обід по праву, тому що ти, так само як і інші курсанти, заробив її оцими подряпаними руками. Славно було лежати під високою гостроверхою тополею, думаючи про те, що ти починаєш жити самостійно, що перед тобою відкрита дорога у велике й таке заманливе життя.

Звичайно,

1 ... 37 38 39 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будинок з привидами"