Читати книгу - "Спокута"

такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, — це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав — і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, — не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові — це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.

Нарешті він сказав:

— Сі, це була помилка.

— Помилка?

До нього долинали голоси з відчинених дверей вітальні. Він почув голос Леона, потім Маршала. Можливо, страх, що хтось втрутиться, примусив її зробити крок назад і ширше відчинити двері. Він пішов за нею через хол у бібліотеку, в якій було темно, і почекав біля дверей, поки вона намацає вимикач настільної лампи. Коли та загорілася, він зачинив за собою двері. Він гадав, що через декілька хвилин ітиме назад, через парк, до свого котеджу.

— Це не та версія, яку я хотів послати.

— Не та.

— Я поклав у конверт не той аркуш.

— Так.

Ці короткі відповіді нічого йому не говорили, і він усе ще не бачив як слід виразу її обличчя. Вона рухалася за межею світла, відступаючи вздовж полиць. Він пройшов далі в кімнату, не так слідуючи за нею, як не бажаючи, щоб вона відійшла надто далеко. Вона ж могла прогнати його ще від вхідних дверей, а зараз він принаймні має шанс усе пояснити, перш ніж піде.

Вона сказала:

— Брайоні прочитала його.

— О Господи! Пробач мені.

Він уже збирався задурити їй голову розповіддю про суто приватний момент напливу почуттів, про минучий стан забуття всіх умовностей, про прочитаного «Коханця леді Чаттерлей» видавництва «Оріолі», якого він купив з-під ляди у Сого. Але цей новий елемент — невинна дитина — позбавив його ляпсус будь-якого виправдання. Він лиш спромігся повторити, цього разу пошепки:

— Пробач мені…

Вона продовжувала відступати, аж у кут, у найглибшу тінь. І хоча він думав, що вона робить це від огиди до нього, проте наблизився ще на кілька кроків.

— Це була жахлива дурниця. Ти ніколи не повинна була цього читати. Ніхто не повинен був.

Вона продовжувала задкувати. Один лікоть спирався на полиці, вона немов ковзала вздовж них, немов хотіла розчинитися між книжками. Він почув тихий, плямкаючий звук, як коли хтось збирається заговорити й відриває язик від піднебіння. Вона, однак, не сказала нічого. І тільки тоді до нього дійшло, що вона, можливо, зовсім не відступає від нього, а тягне його за собою, глибше у темряву. Відколи він натиснув дзвінок, йому вже нічого було втрачати. Тож він повільно пішов до неї, а вона все відходила, аж опинилася в самому кутку, де зупинилася й дивилася, як він наближається. Він теж зупинився, у якомусь метрі від неї. Тепер він стояв достатньо близько, а світла якраз вистачало, аби побачити, що очі в неї повні сліз, і вона намагається щось сказати. Наразі не спромоглася і похитала головою, показуючи, щоб він почекав. Відвернула голову й прикрила складеними руками нижню частину обличчя, втуливши пальці в куточки очей.

Узявши себе в руки, промовила:

— Це тривало цілими тижнями… — Горло в неї перехопило, вона замовкла. У ту ж мить він збагнув, що вона хоче сказати, але прогнав цю думку. Вона набрала в груди повітря й задумливо про довжувала: — Можливо, місяцями. Не знаю. Але сьогодні… весь день усе здавалося дивним. Я хочу сказати, що бачила все в якомусь дивному світлі, наче вперше. Усе виглядало не так — надто різким, надто реальним. Навіть мої руки виглядали по-іншому. Часом я бачила всі події, наче вони сталися давним-давно. І весь день я була зла на тебе — і на себе. Я думала, що буду щаслива ніколи не бачити тебе, ніколи більше з тобою не розмовляти. Що ти поїдеш у свою медичну школу, і я буду щасливою. Я була така сердита на тебе. Гадаю, що то був спосіб не думати про це. Досить зручний…

Вона нервово засміялася.

Він запитав:

— Про це?

До цього моменту очі в неї були опущені. Заговоривши знову, вона подивилася на нього. Він бачив тільки, як світяться її білки.

— Ти здогадався раніше за мене. Щось сталося, правда? І ти здогадався раніше за мене. Це так, наче наблизився до чогось такого великого, що навіть не бачиш його. Я навіть зараз не впевнена, що бачу. Але знаю, що воно є.

Вона опустила очі. Він чекав.

— Я знаю, що воно є, бо воно примушувало мене якось безглуздо поводитися. І тебе теж, звичайно… Але цього ранку — я ще ніколи не робила нічого подібного. Потім я так злилася. Навіть коли це сталося. Я казала собі, що даю тобі зброю проти мене. А потім увечері, коли я почала розуміти — ох, як я могла так нічого не знати про себе? І бути такою дурною? — Вона раптом здригнулася, охоплена неприємною думкою. — Ти ж знаєш, про що я говорю. Скажи, що знаєш. — Вона злякалася, що її почуття нерозділені, що всі її припущення хибні, що своїми словами вона лиш більше віддаляє себе від нього, а він вважатиме її дурепою.

Він присунувся ближче.

— Знаю. Я все це знаю. Але чому ти плачеш? Є ще щось?

Він гадав, що вона збирається сповістити йому про якусь жахливу перешкоду, і, звичайно, мав на думці «когось», але вона не зрозуміла. Вона не знала, що сказати, і лиш дивилася на нього спантеличеним поглядом. Чому вона плаче? Як же вона може