Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

умер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не старався про неї. Каже ведмідь слонові:

— Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви і бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Ведмідь швидко дав лисиці кошики на шию і дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

— Ой, як я дуже заснув.

А ведмідь:

— Заснув ти добре, так би твоя сестра заснула.

І знову сестра через два тижні позамикала звірину у хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце й умер.

І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але ж Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать над лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав.

І каже:

— Як я дуже заснув.

— Бодай сестра так заснула.

А Іван відповів ведмедеві:

— Робіть з нею, що хочете.

Звірина розтягла сестру на чотири часті, а Іван жив щасливо з жоною, і звірина від того часу розмножувалася.

Грошолюб

Був собі чоловік, та такий скупий на ті гроші! Не тільки було для сім'ї, а навіть і для себе нічого не справляв: в рам'ї ходив, недоїдав, та все гроші ховав. За гроші ладен був і душу дідькові віддати, такий-то він був на їх ненажерливий.

Оце котре з сім'ї попросить:

— Тату, дайте грошей, бо он хліба нестає, та й з одежі усі вже повилазили, як од гілля одірвані ходимо!

— Немає в мене грошей, щоб мені та бодай мені… коли я брешу, — немає й не просіть, — одкараскується було старий.

А грошей у нього було до лихої години. Оце підуть було усі на поле жати, то він собі візьме свою подушечку, розпоре її, полічить гроші та й знов зашиє їх туди. Ніхто цього не бачив і не знав, тільки онучок старого інколи скоса позирав (бо його дід нагонив від себе), як дідусь папери якісь у подушечку ховав, але ж чи то малому до того, що воно до чого.

Отже, й на той світ пішов старий, а не сказав нікому, чи є у нього гроші і де вони. Такеньки за тиждень перед смертю, чи що, і каже старий дітям своїм:

— Глядіть же, діти, як умру я і положите мене в труну, то не забудьте положити у голови мені і подушечки моєї, бо я до неї дуже звик.

Вмер отой старий, і діти поховали його як слід по закону й подушечку у голови йому поклали. Підійшов сороковий день. Треба б стягатись на обід за старого душу, а у дітей ні шеляга в кишені. Турбуються вони, клопочуться — де б узяти грошей. От підходить до матері синок їх, дідів онучок, та й каже:

— Мамо, ви клопочетесь, де б узяти грошей, а я бачив, як дідусь наші, ще як були живі, якісь папери раз по раз в подушечку ту, що у голови їм поклали в труну, ховали, може, то й гроші? Часто вони, як вас не було дома, розпорювали ту подушечку, дивились на ті папери і знову туди зашивали. А як наближусь було до їх, то вони й проженуть мене: «Геть звідсіль, гулять іди собі».

— А чому ж ти тоді не сказав? — спитала мати.

— Я забув про це, — одмовило хлоп'я.

Іззирнулись батько з матір'ю і нічого більше не сказали синові. Настав ото вечір. Чоловік і каже жінці:

— А ходімо лиш, жінко, і справді до батька у гості; одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремне батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови.

— А що ж, то й ходім, та ще й родичів деяких візьмемо, все-таки охотніше буде, — одказала жінка.

Взяли родичів і, як уже добре посутеніло, пішли на гробки. Знайшли батьків гроб, одкопали його та до труни. Одкрили віко, коли там гроші геть-чисто вкрили старого: і в роті, і в вухах, і в носі, і в очах, мов равлики які стирчать!.. Отак-то й всім буває, хто гроші ховає, а на добре діло їх не повертає!

Батько й недобрі сини

Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав Бог йому дітей, вивів він їх на люде, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Всіх синів було в старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотирі сини, а старий роздав на дітей усе своє, думає: «Доживу віку при дітях».

Живе старий у старшого свого сина. Спершу приймають старого, як повинно бути; знати, що він батько. Чи їдять що, чи сорочки перуть, чи латають що, чи сорочки одрізують, — найсамий перед батькові — чого чи не треба? І як скаже старий, його й слухають. Таки так старому, як у доброго сина. Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі й місця не найде. Нема чого дожидати, таке діло: не хоче син держати, жалує батькові шматка хліба, — нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче буде, чи поганше, а вже й висидіти у старшого не можна.

Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько: як візьме старий що з'їсти, то син з невісткою як би промогли, аж не знати що! А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка: «Самі жадні шматкові хліба, а тут старців наприймав». Старий не висидів і там, іде далі…

Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько від них одходив. Всі чотири сини один на одного стикаються, той на того: «нехай ще він вас, тату, подержить», а той знов на того: «той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав». Таке межи дітьми, що не доведи, Господи! Далі зазмагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати його в себе. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний, — хоть куди хоч іди старий! А старий — сивий-сивий, як голуб, просить