Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

подружжя васалів герцога Рікардо, котру спокусив його молодший син.

Дізнавшись про зраду негідного обманщика, який підшукав пару деінде, вона практично без речей залишила таємно батьківську оселю і, змінивши зовнішність, дібралась через два з половиною дні у супроводі вірного, як тоді здавалося, слуги до сусіднього міста. Все це тільки заради того, щоб глянути у вічі донові Фернандо.

Перший же стрічний повідомив Доротеї навіть більше, ніж та сподівалась. І не дивно, тому що сумнозвісна церемонія заручин набула широкого розголосу серед міщан. Зокрема, згідно з чутками, майбутній чоловік виявив у корсажі зомлілої Лусінди писаного нею особисто листа, в якому вона заявляла, що не вправі бути дружиною герцогського нащадка, бо вже стала дружиною Карденьйо, досить знатного місцевого кабальєро. Судячи зі знайденого при ній кинджала, дівчина вочевидь планувала вкоротити собі віку. Оскаженілий дон Фернандо, либонь, заколов би нещасну тим клинком, але його утримали оточуючі. Відтак він буцімто виїхав у невідомому напрямку, а Лусінда опритомніла лише наступного вечора й покаялась перед батьками. Також судачили щодо безслідного зникнення і Карденьйо, який, підозрюють, спромігся бути свідком скандальних подій.

Вулиці гули, немов стурбований вулик. Пристрасті особливо розпалились після звістки, що Лусінда втекла з дому, а родичі перебувають у відчаї, не уявляючи, де її шукати. Ці новини певною мірою підбадьорили Доротею, в душі якої зажевріла слабка невиразна надія на сприятливий для неї кінцевий результат, адже, хоч би як там було, вона продовжувала любити дона Фернандо, повіривши, що той, будучи щирим християнином, рано чи пізно схаменеться та усвідомить свій обов’язок відносно першого шлюбу.

Доротея все ще перебувала у місті, коли почула оголошення на ринковому майдані про обіцянку грошової винагороди тому, хто її знайде. А викрадачем вважали слугу, котрий, як ми знаємо, насправді лише супроводжував дівчину. Ця звістка неначе громом оглушила Доротею, яка добре усвідомлювала, наскільки вона впала тепер в очах поважних обивателів.[60] Їй довелося негайно залишити місто разом зі своїм супутником, який, схоже, дедалі жалкував, що встряв у халепу.

Кілька днів утікачі блукали в горах. Там трапилася ще одна неприємність. Відданий досі слуга, згубивши будь-який сором і страх перед Богом, почав явно домагатися взаємності тієї, кому раніше присягнув на вірність. Та небо врятувало потенційну жертву, що зуміла якимось чином зіпхнути насильника з урвища.

Гнана єдиною метою — вберегтись від батька й від посланих ним переслідувачів, дівчина забрела в самісіньку середину гірського кряжа, приставши врешті до скотаря, у якого наймитувала підпаском. Але незважаючи на неймовірні хитромудрі зусилля, їй все ж не вдалося довго приховувати власну жіночу сутність, а тому і в хазяїна народились гріховні думки стосовно неї. Оскільки цього разу поряд не виявилось пригожої кручі, щоб охолодити жар підстаркуватого любострасника, Доротея визнала за ліпше знову податися на пошуки безлюдної місцинки, де вона, зітхаючи й ридаючи, могла б вільно молити Всевишнього зглянутися над нею.

Розділ XXІХ,

у якому йдеться про кумедний спосіб, що сприяв позбавленню нашого закоханого лицаря від покаяння, ним же на себе і накладеного

— Ось така, сеньйори, нерадісна історія моїх поневірянь, — закінчила дівчина. — Ви ж самі вирішуйте, чи достатньо я маю приводів почуватися нещасною. Крім того, вам тепер зрозуміло, що слова втіхи не зарадять моєму горю. Молю вас тільки, підкажіть, де зможу спокійно провести залишок життя, не остерігаючись бути знайденою гонителями. Бо хоча я впевнена в любові власних батьків, які, безсумнівно, зраділи б мені, та ніколи не насмілюсь постати перед очима рідних обезчещеною, розуміючи, що не виправдала їхніх сподівань і довіри.

— Отже, ви, сеньйоро, — озвався Карденьйо, — прекрасна Доротея, єдина дочка багача Кленардо.

Та вельми здивувалась, почувши ім’я свого батька від досить жалюгідного на вигляд обідранця, і спитала:

— А ви хто, шановний, та звідки знаєте мого батька? Адже, коли не помиляюсь, я не згадувала його імені.

— Я, — проковтнув гіркий клубок юнак, — той невдаха, дружиною якого, за вашими словами, сеньйоро, назвала себе Лусінда. Я злощасний Карденьйо, якого довів до подібного стану винуватець і ваших бід. Я той, хто чув, як моя кохана дала згоду вийти заміж за дона Фернандо. Я той, у кого через слабодухість забракло сил дочекатись, поки вона опритомніє та доки не виявиться зміст листа, знайденого в неї. Тому я віддалився у ці місця, з рішучим наміром скінчити тут власний життєвий шлях. Однак милостива доля дарувала мені життя, вдовольнившись лише тим, що позбавила розуму, який, щоправда, інколи повертається. Можливо, вона берегла мене для зустрічі з вами, і тепер, якщо ви говорили правду, в чому я, втім, не сумніваюсь, цілком ймовірно, що наші випробування завершаться вдало, бо, як не крути, ні Лусінда не може стати дружиною дона Фернандо, оскільки вона — моя, ні дон Фернандо не може одружитися з нею, оскільки він — ваш. Тож з урахуванням небезпідставних для нас обох мрій благаю вас, сеньйоро, змініть свої попередні наміри, а я зміню свої, і сподіватимемось на краще. Водночас даю вам клятву кабальєро та християнина бути поряд, аж доки ви знайдете щастя з доном Фернандо. Якщо ж у ньому так і не прокинеться почуття обов’язку, то я, скориставшись свободою дій, яку надає дворянське звання, з повним правом викличу мерзотника на поєдинок.

Вражена Доротея, не знаючи, як висловити вдячність, пристрасно кинулась у ноги хлопцю і ледь було не почала цілувати їх. Не менш зворушений Карденьйо, звичайно, не допустив цього, й обережно, але наполегливо поміг дівчині підвестися. Священик теж не стояв стовпом, узявшись вмовляти молодих людей заїхати разом з ним до його селища, де вони запасуться усім необхідним, після чого буде видно, що робити згодом: чи намагатись знайти дона Фернандо, чи везти блудну доньку батькам. Зраділі Карденьйо та Доротея палко подякували за цю люб’язність. Запропонував власні послуги і цирульник, а відтак стисло обмовився щодо божевілля Дон Кіхота, додавши, що вони саме чекають на його зброєносця, котрий пішов шукати господаря. При цих словах десь глибоко у підсвідомості Карденьйо спливла сутичка з якимось навіженим лицарем, хоча він не пам’ятав причини сварки.

Раптом почулись стурбовані крики, що могли належати лише Санчо Пансі, котрий, не заставши попутників у домовленому місці, голосно їх гукав. Коли через хвилину-дві всі зібрались, він сповістив, що бачив змарнілого, пожовтілого, зголоднілого Дон Кіхота, який сидить в одній спідній сорочці біля валуна, зітхаючи за Дульсінеєю, і, незважаючи на нібито розпорядження дами свого серця, категорично відмовляється їхати до Ель-Тобосо, оскільки ще не здійснив подвигів,