Читати книгу - "Київські бомби"

жодної ідеологічної платформи! «Борюся з режимом» — лише гасло. Це все я виніс із ваших же свідчень, писали власною рукою. Почерк у вас хороший, до речі, кар’єру судового секретаря не думали зробити?

— Я нічого не писав про своїх товаришів, — уперто мовив Полтава. — Вам не вдасться зробити з мене провокатора…

— Для кого? — Підвисоцький картинно сплеснув у долоні. — Кому ви потрібні? Волоху, ви не представляєте жодного інтересу саме через те, що ніхто вас, палкого революціонера, не потребує! Тільки не починайте зараз вигукувати красиві гасла про свій народ, котрий потерпає від гніту, й таке інше! Таке інтересно слухати від людей, за якими справді хтось або щось стоїть. Ви ж, Волоху, навіть не можете виказати мені на допиті своїх товаришів та місце, де вони ховаються. Заодно здавши їхні замисли.

— Я й не збирався…

— Волоху, Волоху! Якби ж і збиралися… Усе відомо з вами і про вас. Вам просто нема кого здавати! Як нема кого захищати й за кого накладати життям! Ви не можете своїм героїчним мовчанням здійснити подвиг заради ідеї! Поза сумнівом — ідеї високої. Ватажок ваш, Антон Сапіга, вбитий. Так само як інший ваш товариш по зброї — Лук’ян Лисенко. Сестра ваша в казематі, і її ви нічим не врятуєте, бо нема особливої потреби…

— Чому? — вирвалося в Полтави, він ледь подався вперед.

— Тому, що їй нічого серйозного не загрожує. Сприяння терористам, участь в антидержавних заколотах, але ж вона навіть бомбу кинути не змогла. В активних діях участі не брала, тут без ваших палких запевнень усе ясно та зрозуміло. Міг би сказати: нема доказів, зберемо — посадимо Оксану Волох, вишлемо на вічну каторгу. Тільки ж не збираюся я брехати, та й із жінками, такими, як сестричка ваша, не воюємо. Її вишлють з Києва на поселення, позбавлять громадянських прав. І то не назавжди, обмеження в правах час від часу переглядається. Закони в нас гуманні, Волоху, ви лише не хочете їм слідувати…

— Ваші закони нищать мій народ та мою націю.

— І знову — патетика й гасла, пане колишній студент. Патетика й гасла, нічим не підкріплені, тому теж не цікаві. Давайте обійдемося без політичних та ідеологічних дискусій. Тим більше що, вкотре повторюся, вести мені їх з вами зовсім не цікаво. Судячи з того, що я дізнався про вашого ідейного лідера Сапігу, тому було б що сказати мені. Й не лише мені. Господи, навіть покійний ваш підривник Лисенко — і той мав набагато більше життєвого досвіду. Напевне погодився стати одним із цих «коліївців», чи як вас там, зі своїх міркувань. Знаєте, чим вони цінні?

— Вакула загинув, ви не можете судити…

— Ага, так-так, пробачте. Звичайно ж, Вакула! А ви — Полтава! — Ротмістр знову намагався утримуватися на межі відвертого блазнювання. — Так, я не мав можливості особисто поговорити з ним. Проте переконаний: Лук’ян Лисенко пояснив би мені набагато більше свої мотиви, ніж ви. Волоху, ви ж примкнули до цієї бойової дружини, бо Сапіга, ваш ідеолог, був коханцем вашої сестри! Вона попросила допомогти милому — ви й не відмовили. Адже самі ж відчували себе жертвою режиму! Вас же течія несе, Волоху!

Полтава дуже хотів відповісти на це.

Навіть уявляв, що може сказати просто в лице цьому задоволеному собою від маківки до п’ят жандармові.

Та замість цього мовчки торкнувся язиком дірки в роті, там, де болів уламок вибитого в перший же день, одразу після арешту зуба. Дзеркала перед собою не бачив, та відчував: синець під оком уже поволі меншав, розсічена брова потроху рубцювалася, добре, хоч ребра та нутрощі лишилися цілими. Нехай, все одно ротмістра не переговориш. Тим більше що з багатьма його висновками Полтава міг би погодитися — якби зробив ці висновки хтось інший, не царський жандарм.

— Мовчите? Правильно робите, — кивнув Підвисоцький. — Бо насправді що б ви не сказали, жодне ваше слово не матиме в собі логічного змісту. Лише емоції, переспіви з чужих голосів і таке інше. Значить, практичної користі від вас, Волоху, жодної. Ось що ви можете сказати на допиті такого, чого я особисто не знаю? Які такі важливі свідчення з вас треба вибивати, розв’язуючи вам язика? Ви ж ні з ким серйозним не пов’язані! Скажу навіть так: суд над вами — обтяжлива формальність. Вас повісять, вирок відомий уже.

Полтава стрепенувся. Ілюзій щодо власного майбутнього в нього не було. Та надто вже буденно, ніби побажав смачного або доброї ночі, промовив ротмістр цю фразу.

— Повісять?

— На мотузці. За шию, — спокійно уточнив Підвисоцький, навіть для наочності легенько стиснув собі горло й картинно вирячив очі. — Скарають на горло. Обставини вашої справи не залишають військово-польовому суду іншого ви­бору. Входили до терористичної бойової дружини. Брали участь у вбивстві державної особи, товариша прокурора. Чинили збройний опір при затриманні. Нарешті — вбили офіцера, поручника Григорія Суярка. Холоднокровно всадили йому кулю в серце, стріляли впритул, коли підійшов ближче, аби не промазати…

— Я не хотів цього! Не збирався стріляти, не мав наміру вбивати! Це вказано в протоколі, я ж говорив на допиті…

— Невже ви думаєте, Волоху, що я вперше в житті отаке чую? Гаразд, нехай ви кажете мені правду й не збиралися стріляти в Суярка. Сестра ваша, Оксана, збиралася кинути в нього бомбу, проте в останній момент вирішила не робити такої фатальної помилки. Отже, навіть якщо й мала злочинний намір, не реалізувала його. Чому й ви тоді не кинули зброю? Чому не здалися поручнику? Могли б поводитися на допитах так само, ось майбутнє і склалося б для вас інакше. До того часу руки ваші не забруднилися кров’ю, вірно? Каторга зі скорою заміною на довічне поселення, у кращому разі — заслання з обмеженням у правах. Жили б, Волоху. А так… — Підвисоцький махнув рукою. — Ну, зрозуміли тепер, чому не цікаві мені? З вами ж усе ясно, вас жодним чином не можна використати, ви дилетант, до того ж — смертник. Живий труп ви, Волоху.

Полтава відчував: розмова завдає ротмістру чимале задоволення. Висмикнув арештанта з камери, аби сказати йому те, що говорить. Фактично зачитати вирок без суду, котрий цей жандарм, здається, не вважає аж таким обов’язковим. А потім подумав, так, ніби не про себе, а про когось незнайомого, котрий сидить тут, у кімнаті для допитів, а сам Полтава, невидимий, ніби дивиться на нього збоку й гадає: скільки ж йому жити лишилося.

— У