Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

— зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).

191

Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).

192

11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.

193

Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.

194

Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.

195

22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».

196

Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).

197

1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).

198

10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.

199

13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.

200

14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.

201

Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».

202

1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).

203

4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).

204

9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).

205

Клавдій Рутілій Намаціан — латинський поет першої пол. V ст. Походив зі знатного ґалльського роду, володів в Ґаллії великими маєтками, довго жив у Римі, 414 р. був префектом Рима, 416 р. змушений був повернутися на батьківщину і власне це повернення стало темою його поеми «Про повернення», що збереглась неповністю. Рутілія Намаціана називають «останнім римлянином за своїм світоглядом».

206

Поема складається з двох книг і містить поетичний опис повернення поета з Риму на батьківщину в Ґаллію. Пропонований фраґмент — прощальна молитва-хвала Римові — містові і божеству (в пізньоримську епоху римляни вшановували богиню Рому — уособлення міста). Як автор цього твору, родом із Ґаллії (нинішня Франція), повертаючись на батьківщину, тужить за Римом, так французький поет Дю Белле (XVI ст.), живучи в Римі снує свої жалі за родинним Анжу.

Фраґмент І, 47—154 переклав також М. Зеров.

207

49. «…отче людей…» — Рим (Roma) лат. мовою жіночого роду; в ориґіналі — «володарка» (regina), «родителька» (genetrix) людей і богів.

208

56. Океан, за найдавнішими уявленнями греків, які відбилися в античній поезії, — ріка, що краєм світу пливе довкола земного диску.

209

57—58. «…Феб… виганяє коней…» — відчутні тут нотки тієї хвали Римові, яку Горацій проспівав у своїй «Віковій пісні», Верґілій — в «Енеїді» (передусім, щодо «справедливої і прекрасної» влади Риму над світом (див. рядок 80 і далі), у «Георгіках» (хвала Італії), а також інші римські поети, зокрема, Проперцій.

210

59—60. Лівією в найдавніші часи називали всю відому в античності Африку, тому вона була символом південного краю світу; Ведмедиця — північ, край під сузір'ями Великої і Малої Ведмедиці.

211

67—68. Засновники Рима Ромул і Рем були дітьми Марса і весталки з роду Енея (Енеадів). Матір’ю Енея була Венера. Тому римляни називали себе нащадками Енея (Енеадами) і Ромула (Ромулідами).

212

73—76. Оливу людям подарувала Мінерва, виноград — Вакх, землеробства навчив юний герой Триптолем, лікування — Аполлон (Пеан); Алкід — Геракл, внук Алкея, герой, прийнятий до сонму богів.

213

83—84. Ассірія і Мідія — одні з найдавніших імперій Сходу, розквіт яких припадає на VIII—VII і VII—VI ст. до н. е. відповідно; мідійцями називали також персів, чия імперія панувала на Сході в наступні століття.

214

85—86. «Парфян царі й македонські тирани» — йдеться про війни кінця III — поч. II ст. до н. е. між македонськими Селевкідами, що правили в Сірії, і парфянами, що дошкуляли їм з боку Ірану.

215

97—102. Йдеться про водогони («повітряні арки»), якими надходила до Риму вода з довколишніх рік і озер; Іріда — богиня — уособлення райдуги; «Гігантів труди» — «споруди кіклопів»: так греки називали масивні кам’яні споруди мікенської епохи (в Мікенах, Тирінфі тощо).

216

107—110. Тарпея — Тарпейська скеля на західному схилі Капітолійського пагорба в Римі; потік води, що пробився недалеко від скелі, за однією з легенд, стримав сабінян, що вторглися в місто Ромула під час «сабінської війни».

217

117. «У вінку вежоноснім» — уособлення Риму (богиня Рома) зображалося в короні, що мала форму зубців міської стіни.

218

125—128 — називаються римські поразки в ході воєн, які закінчувалися перемогою римлян: битва над р. Аллією (390 р. до н. е.), у якій римляни зазнали поразки від ґаллів на чолі з Бренном, які після того захопили більшу частину Риму, але дуже