Читати книгу - "Купальниця"

десятій годині рушив суцільний потік людей, лед-

ве встигали їх реєструвати.

— Ваше прізвище? — запитала Кароліна невисоку щуплень-

ку жінку, що привіталась ледь чутним голосом. На обличчі жін-

ки не було жодної косметики, як у Кароліни. Можливо, вона

теж мала алергію на туш, а швидше, байдужа до таких речей.

Її волосся кольору тьмяної бронзи світилось на сонці золота-

вим німбом навкруж голови.

Жінка відповіла. Кароліна заходилася шукати в списку жур-

налістів літеру «П».

З-за спини випливла енергійна Оля-перша, відтіснила Каро-

ліну, хутенько поставила пташку в іншому списку і подала ру-

доволосій жінці полотняну торбу з програмою Форуму та яки-

мись брошурами.

— Ти що? — накинулись обидві Олі, коли руденька відійшла

від стійки. — Письменників не пізнаєш? Сказано ж було, вони

в окремому списку!

А чого вона мала їх пізнавати, тих письменників? Навіть їх-

ні прізвища їй ні про що не говорили. Вона запитувала в кож-

ного, де шукати їхні прізвища, у яких списках; перепитувала, якщо недочула, гамір стояв навколо. І всі чемно повторювали, лиш один сивочолий огрядний чоловік із таким щирим здиву-

ванням скинув на неї очі, сповнені докору, ніби він був її рід-

ним дідом, а вона його не впізнала.

Оля-перша та Оля-друга змушені були провести оператив-

ну перестановку сил на стенді. Оскільки Кароліна усміхалась

так, що кожен намагався підійти саме до неї, як до доброї зна-

йомої, тож довірили їй видачу інформаційних матеріалів, а са-

мі взялися ставити позначки в списках.

У тій клопотнечі не зауважили, що той огрядний сивочолий

чоловік вже дає поблизу інтерв’ю на камеру, багатозначно по-

хитуючи головою та роблячи артистичні паузи. А камера фік-

сує усе, в тому числі і задній план, де між трійкою дівчат на

стенді розігрується життєва сценка, зі щирими емоціями та

136

спонтанною реакцією. Оператор помітив, що позаду промов-

ця відбуваються набагато цікавіші речі, і додав картинці пер-

цю — зняв коментар літератора так, аби було видно і те, що ро-

биться за його спиною. Вийшла динамічна, побудована на

контрасті кінозамальовка. Кілька миттєвостей форуму, поєд-

нання заготовки та експромту, прогнозованості та несподіван-

ки. Фінал сюжету склався сам по собі. Одна з дівчат-волонте-

рок, повернулась до відвідувачів, поправила витонченим

жестом своє пишне волосся й усміхнулась — не комусь кон-

кретно, а всьому світу. І коментатор у цей момент замовк, за-

кінчив свою довгу, патетичну фразу. Глибокодумно позирав на

журналістку, що тримала перед ним мікрофон: наступне запи-

тання? Але та вже вдячно тріпонула хвостиком на потилиці

й зробила крок назад. Сяюча усмішка позаду літератора стала

чудовою крапкою до цього міні-сюжету.

Того дня і Кароліна, і Олег повернулися додому знесилені, переповнені враженнями. Олегу довелося увесь день наводи-

ти лад у паперах фірми. Там усе було настільки захаращено

й заплутано, що й за півроку годі було розібратися. Але влас-

ник фірми, приємний інтелігентний чоловік, попросив зро-

бити все якомога швидше, бажано — протягом місяця. І Олег

завзято вхопився за це завдання.

Чимала група волонтерів — понад тридцятеро — зібра-

лась наступного дня під університетською бібліотекою на

вулиці Драгоманова. Журі конкурсу «Краща книжка фору-

му» визначало переможців. Кароліна розкладала на столах

у читацькому залі видання, що брали участь у конкурсі, при-

нагідно розглядаючи інтер’єр бібліотеки, гвинтові мета-

леві сходи по кутах просторої зали, що вели до балконів по

всьому периметру. Дворівневий простір, вдосконалена вер-

сія її мрії.

— Щасливий, хто зміг пізнати причину речей! — озвався

якийсь мудрагель, перехопивши її погляд вгору. Вона здога-

далась: він переклав їй підписи до якоїсь із картин на стелі.

137

З латини. Вузьке обличчя, кущаві брови. Узяв кілька книжок, сів гортати.

Цей пан знову усміхається до неї — він входить до групи

експертів, що закріплена за Кароліною. Їх троє, це мале журі

перекладачів, її підопічні. Загалом членів великого журі —

майже сотня. У залі стоїть притлумлений гул, тут гамірно

й спекотно. Кароліна повертає перекручений бейджик на гру-

дях лицевим боком до людей. Її увесь час хтось смикає, про-

сить про щось, звертаючись на ім’я після миттєвого погляду

на бейджик. Вона допомагає експертам орієнтуватись серед

книжок-претендентів, хоча не розуміє, як можна дати собі ра-

ду із сотнями видань. Хороша зорова пам’ять стає їй у при-

годі. Навіть волонтерам підказує, у якій купці, на якому сто-

лі лежить потрібна книжка — аж поки геть усі книжки не

зриваються з місць, не перелітають на столи і, пошурхотівши

там сторінками, повертаються на інші місця, перетасував-

шись, переплутавшись, остаточно змінивши початковий по-

рядок, який так старанно наводили волонтери.

Вимога була така: оформити висновки свого малого журі,

переписати оцінки, порахувати загальні бали та занести до

звіту спецпропозиції. Кароліні піт над верхньою губою ви-

ступив. Вона старається, вона уникає називати вголос склад-

ні прізвища авторів та назви деяких книжок, бо не певна, що

правильно зробить наголос. Їй зовсім не хочеться ловити на

собі іронічні погляди колег-волонтерів, як вчора, або ще гір-

ше — членів журі, особливо цього з кущавими бровами.

Голова йшла обертом від надміру спілкування, зосередже-

ності та шуму, шлунок наполегливо нагадував про голод. Ка-

роліна пропустила спільний обід на третьому поверсі, бо в цей

час вносила в загальний список назви книжок, які обрав ко-

жен з її підопічних членів журі, і намагалась не зробити жод-

ної помилки. Усі ці люди навколо, їхні обличчя, очі, розмови, пристрасна цікавість, з якою вони робили свою справу, викли-

кали в ній симпатію і ще якесь бентежне відчуття, що поруч

138

існують незнані й далекі світи, до яких вона не має доступу, хо-

ча ключ десь поруч, на відстані витягнутої руки.

Підбили загальні підсумки роботи журі, і вона, нарешті, вийшла в місто, у тепле вересневе надвечір’я. На централь-

них вулицях та площах, у сквериках і парках, у кав’ярнях та

книгарнях — усюди, здавалося, тривав форум. Погляд вихо-

плював серед безладного сновигання юрби книжних людей,

хоча, можливо, вона помилково приписувала багатьом свої

сподівання. Вона не чекала від себе такої цікавості до тих, у чиїх наплічниках та торбах вгадувалися обриси книжок, хто

гортав сторінки за столиками вуличних кав’ярень, наблизив-

ши розгорнуту книжку впритул до короткозорих очей, або ж

навпаки, відсторонивши її на відстань витягнутої руки. А бу-

ли ще й інші прояви стосунків людей та книжок — байдужі

перегляди, уважне занурення, похапливе вишукування, при-

скіпливе роздивляння, задоволене притискання… На