Читати книгу - "Мати все"

у вічі:

— Я теж підготував тобі надзвичайний сюрприз. І не проси! Дізнаєшся тільки завтра.

— Добре. — Збудження розтануло. — Тільки… Річ у тому, що мій сюрприз… Є проблема.

— Мій сюрприз теж вимагає деяких змін у наших попередніх планах. Гості…

— Так! Гості! Мій сюрприз теж не передбачає запрошення Олега, — заспішила. Дивувалася. «Що це? Що за диво? Ніби мріють про одне й те саме».

— Не тільки Олега. Твоя Зоряна теж, виходить, зайва.

— Так! Господи, так! — потяглася до нього. — Я люблю тебе.

— Що робитимемо?

— Ти вже запросив Олега?

Стас скривився з прикрістю:

— Здається, заради нашої компанії він відмовився від гоцалки в нічному клубі.

— Зоряна теж зраділа запрошенню… — засмутилася Ліда. — Ну що за біда?! Як несправедливо.

— Спокійно. Ми викрутимося. А якщо… Ні!

— Я знаю! Ми накриємо стіл, проведемо з ними вечір, а перед дванадцятою… Може, зняти номер у готелі?

— Я вже…

Ліда вразилася.

— Ти диво, Стасе! Я обожнюю тебе. Так і зробимо?

— Ні, кохана. Готель за містом, і ми повинні бути там завтра зранку.

Ліда розсміялася, обхопила чоловіка за шию.

— Ось ти і розкрив свій сюрприз, Стасе!

— І не сподівайся! Про сюрприз я не сказав ні слова. — Задумався… Брови насупив. — А може… скажемо, що ти серйозно захворіла…

— Давай, — так безтурботно вигукнула Ліда, що Стасу стало ніяково. «Ну фігня ж! Навіщо я так? Кажуть, намовиш на себе — справді захворієш…»

Винувато провів рукою по густому Лідиному волоссю, відкинув прядку.

— О! — здивувався. — У тебе нові сережки. Камінь красивий… Синій, як твої очі. А я купив тобі сексуальну білизну. Теж синю.

— Ось ти і відкрив свій сюрприз! — розсміялася Ліда.

— Лідо, навіть не пробуй угадати. Це неможливо, — азартно всміхнувся Стас.

— Сподіваюся, не нове порно?

Стас збуджено засміявся, притягнув до себе дружину, легко вкусив за вушко:

— Ні, кохана. Жодних дисків.

«Лазурит, — аж перелякалася Ліда. — Діє…»

Тридцятого надвечір мікроавтобус «мерседес» повернувся до столиці з повним черевом пасажирів. Дід Мороз-Поспєлов утомлено дрімав, Миколка з Андрійком та Едькою прилипли до вікон, відірватися не могли — ого, як тут цікаво! Маленька Яся скрутилася біля Раї, поклала голівку на її коліна, обійняла нову ляльку, гладила блакитні кучері й шепотіла, щоб та вже заплющувала очі й спала, бо оце як не слухатиметься, не спатиме, так вовчок прибіжить, а він ох і злий!

Рая однією рукою притримувала Ясю, другою притискала до грудей шкіряний футляр із золотою любов'ю. Мучилася: навіщо послухалася красивої пані й не взяла з собою старі «мартінси»?! Хоч і з секонду, та все ж фірма. Може, тоді красивий син пані не звернув би уваги на її спортивки, розтягнуту футболку, джинсову курточку зі шкіряним комірцем і джинсові черевики на гумовій підошві. «Хоч би ім'я її вивчити, бо мамка її і Ризоттою, і Ризеттою обзивала, а вона Іветта…. Іветта Андріївна».

Іветта сиділа на передньому сидінні, поряд із водієм, усе поглядала на годинник і час від часу напружено говорила:

— Чи не можна швидше, молодий чоловіче?

«Чемна така, — подумала Рая. — Мамка би вже сто разів виматюкалася. Куди це вона так поспішає?»

— До залізничного вокзалу, — наказала Іветта, коли мікроавтобус проїхав повз монумент Батьківщини-матері.

— Ого, яка тітка! — закричав Андрійко. — І сто вогнів на неї світять!

— У неї шабля замала, — розсудливо сказав Едька.

— А де санаторій? — спитав Миколка. — Я сцяти хочу.

Водій похмуро всміхнувся, скоса глянув на Іветту:

— Зупинити? На заправці є туалет.

— Ні, — відповіла Іветта. — Ми й так запізнюємося…

Рая завмерла. Обережно торкнулася адвокатового плеча:

— Перепрошую… А малі хіба зараз від'їжджають? Не завтра?

— Поїзд на Ужгород за сорок хвилин, — позіхнув Поспєлов, здригнувся, проганяючи сон. — Усе нормально. Встигаємо.

Ох і закрутилося! Рая бігла пероном, несла на руках малу Ясю, хлопців підганяв адвокат, бо все зупинялися, тицяли пальцями на всі боки, водій тяг сумки й рюкзаки. Іветта йшла останньою, уважно спостерігала за галасливою кампанією.

— Восьмий вагон, Федоре Олександровичу! Ну куди ви?! — тільки й мовила суворо, коли адвокат оминув потрібний вагон і побіг далі.

— Ваші квитки?! Скільки дітей? Хто дорослий із дітьми їде? Ви? Швидше! Відправляємося! — провідниця їм.

Один за одним — скік, скік, скік. Рюкзаки, сумки. Поспєлов важко… Іветта стояла обіч, нервово спостерігала за метушнею. «Тільки б ніхто не згадав про прощання», — думала напружена. Ще мить і…

— Прощаємося! Проводжаючі, ви мене чуєте? — загорлала провідниця у вагон. — Прощаємося і виходимо!

Рая зблідла, ковтнула сльозу, озирнулася на красиву пані.

— А можна я?..

Поїзд здригнувся, з-під коліс — як із чайника. Вагони ляснули. По-о-оїхали!

Пасажири відсовували занавіски, махали у легковажно відчинені вікна. Біля одного вікна раптом засовалися — голови назад, до купе. Крізь темні постаті дорослих людей Рая побачила перелякане обличчя Едьки. Дерся до вікна, штовхав пасажирів ліктями. Дошкрібся.

— Раю! — закричав відчайдушно. — Колька всцявся! Яська реве. Забери нас. Ми зараз зіскочимо. Раю!

Рая стисла кулачки, побігла за вагоном.

— Гей… Та ти що?! Не стрибай! Я зараз… Едьку!

Грюк! Провідниця уже на ходу зачинила двері вагона. Вікно з Едькою, здавалося, окремо від потяга застрибало, заспішило в ніч і за мить зникло. Рая зупинилася посеред перону й заплакала.

— …У дев'ять років мені теж уперше в житті довелося самостійно, без дорослих, їхати поїздом через половину Радянського Союзу. З Казахстану до України, — почула тихий голос красивої пані. — Я кричала дужче за Едика, бо на пероні стояла сестра, яка замінила мені матір, а в Києві чекала материна сестра, яку я ніколи не бачила… Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного. І зробили все, щоби я стала щасливою. Може, на спомин про них я так хочу, щоб і ви стали щасливими. Завтра, Раєчко, ми з тобою зателефонуємо Федору Олександровичу. Він розкаже нам, як діточки доїхали, як розмістилися, які забавки їм підготували. І не сумнівайся: завтра їм буде весело. Ти мені віриш?

— Так… — ледь чутно.

Іветта обережно обійняла дівчинку за плечі, додала оптимізму.

— Час швидко мчить, скоро повернуться…

— Я зможу їх провідати?.. Коли повернуться.

— Безумовно, — упевнено збрехала Іветта. «Треба-таки спалити те кубло», — подумала. Запитала турботливо: — Втомилася?

— Та так… — прошепотіло дівча.

— Втомилася, бачу. Їдьмо, Раєчко. У нас ще багато справ…

— А ми… Ви… хіба не додому? — запитала спантеличено. — Ніч надворі.

Іветта перестала б себе поважати, якби дозволила дівчині отак, просто з Нінушиного кубла, переступити поріг її дому. Ні! Спочатку делікатна прихована санітарна обробка. А що, коли в Раї, як мінімум, воші? Не плескатися ж їй у тій самій ванні, де згодом купатиметься Платон?

— Нас чекають