Читати книгу - "Сині двері зліва"

class="p1">— Ніколай, скажіть чесно, ви божевільний? — Голос нашого головного героя навіть і не думав змінюватися на більш спокійний, але навпаки — здіймався вгору, немов хотів досягти ля третьої октави.

— Ти мені не грубіянь, чуєш! Я тобі не грубіяню, і ти мені не грубіянь, а то розвів тут кайдашеву сім'ю.

— Вибачте.

— Та що ти знаєш про «вибачте». Я з тобою хотів поділитися своїми міркуваннями, можливо, безперспективними, але такими цікавими думками з приводу того, як можна заробити мільйон або навіть більше, а ти мене в психушку здаєш. Чого ти такий злий?

— Я не злий, Ніколай, не починайте. Мені погано.

— Та-ак, — розтягнув Ніколай. — Тобі погано. Погано буває тоді, коли щось трапляється. Що у тебе трапилося?

— Я не хочу зараз про це говорити, — відрізав наш головний герой і почухав око.

Нерви.

— По-перше, я тебе просив не чухати при мені око, а по-друге, між друзями не може бути ніяких таємниць. Ми ж друзі?

— Друзі, - зітхнув наш головний герой.

— Тоді розказуй.

— Нема чого розказувати. Краще ви мені скажіть: що ви думаєте про Валю. Валентину Казимирівну?

— Та все те ж. Нічого путнього в тебе з нею не вийде. Вона дівка славна, хороша, але гуляща.

— Як гуляща?

— Сьогодні з одним, завтра з іншим. Чи ти життя не нюхав?

— Нюхав, — сказав наш головний герой і згадав про запах «життя» — тістечка з мигдалем. — У мене був із нею казус.

— Шо був? — не зрозумів Ніколай.

— Ну, цейво, казус у мене був, себто коїтус, — повторив наш головний герой, відчуваючи, що вуха його збуряковіли, немов печений рак.

— Ти з нею трахнувся?

— Ну, не треба так. Да. Був я з нею.

— О, і тепер ти мучишся.

— Мучуся.

— А зря.

— Дарма?

— Ага. Стався до життя легше. Гарцюй!

— Тобто?

— Шо «тобто»? Стрибай, фатальнічай, ганяйся за пером жар-птиці, хватай за бороду самого нечистого… Веселися, одним словом.

— Я не можу. У мене комплекси, — перейшов до відвертості, немов до наступу, наш головний герой. — У мене комплекси й аналіз. Я все піддаю жорсткому аналізу. Я все фільтрую через себе, немов мідія, розумієте? Все, що відбувається, приміряю на себе: вживаюся, прикипаю, і якщо відірвати, то відірвати з м'ясом…

— О! То ти зовсім інший персонаж, виліплений із зовсім іншого тіста, — поважно промовив Ніколай. — Ти до найтонших жилок людина… Тоді не знаю. Тоді я не в силах тобі допомогти. Якщо ти все пропускаєш крізь себе, і з тебе не з гуся вода, тобто як з гуся. Вода. З тебе. То я не знаю. Можу хіба поділитися секретом, як заробити мільйон. А то і більше.

— Ні, дякую. Ніколай, вибачте, але я поспішаю. Мені треба побачити… м-м-м, мені треба.

— Побачити Валю? Почнеш нудити? То, сьо, жити без вас не можу, волосся почнеш дерти, на коліна станеш. Не роби дурниць. Купи собі пляшку горілочки, забухай, як порядний мужик, а там видно буде.

— Видно не буде. До побачення.

І наш головний герой перший (що трапилося вдруге) поклав слухавку, обірвавши розмову майже на найцікавішому.

І тільки він поклав слухавку, як знову пролунав телефонний дзвоник.

— Ніколай? — підняв слухавку наш головний герой.

— Сам ти Ніколай! — почувся неприємний голос Рити Львівни.

В грудях нашого головного героя похололо.

— Це ти з ним триндів? Додзвонитися не можна! З Ніколаєм, да, конюх?

— Я не… — хотів заперечити наш головний герой своє конюшинство, але згадав, що це марна робота, і просто сказав: — Ага, з Ніколаєм.

— Знаєш, конюх, хотіла в тебе спитати: чи все у тебе добре?

— Наче все.

— Точно?

— Точно. А що таке, вельмишановна Рито Львівно? Хочете мені зіпсувати моє «все добре»?

— Та боже збав. Ні. Просто поцікавилась. Ну, дивись. Цьомки-бомки, конюх.

І Рита Львівна ляпнула слухавкою так, як корова ляпає своїми коржиками на піщаний ґрунт.

— Весело, — промовив наш головний герой кудись у стелю.

— Весело, — відбилося від стелі і застрибало кімнатою, немов горох.

А потім хтось постукав у двері.

— Алло? — запитав наш головний герой, підходячи до дверей, але вчасно схаменувся і примерз до вічка, немов язик до відра у зимову ніч. На порозі стояли дві людини чоловічої статі. Ї х наш головний герой упізнав одразу.

Відчинилися двері, і гості увійшли. Ними були Іван Іванович Арманьяк та Артур. Позаду себе вони щось тримали, але чим те «щось» виявилося, наш головний герой дізнався лише тоді, коли чоловіки (довгий і короткий) зайшли всередину.

— Пам-пара-рам! — вигукнули вони в унісон і з-за своїх спин витягли третього. Ним виявився низенький-низенький (майже з Риму) чоловічок з абсолютно лисою головою та трохи розкосими оченятами, вдягнений у сірий з блискітками костюм. У руках він тримав чорну папку. Певно з документами.

— Третичний, Іван Зіновійович, — представив Третичного Івана Зіновійовича Артур. — Мій знайомий юрист. Хватка — сталь! — додав він.

— Дуже приємно, — посміхнувся наш головний герой і подумав, що це вже зайве. Настільки зайве, що нехай би цей Зіновійович разом із Каменевичем та Бухариновичем займався квартирами Рити Львівни і нічим іншим.

Юрист у відповідь лише кивнув.

— Отже, мій любий принце, у нас є доволі втішна новина, — почав Іван Іванович. — Про твої успіхи я вже чув…

— Давайте швидше, у мене пост, — почав підганяти Арманьяка Артур.

Наш головний герой глянув на календар (чи дійсно зараз пост?), але того на стінці не виявилося. Шкода.

— Я поспішаю, — повторив Артур.

— Добре! Значить, так, друже. Тримайте ось цю людину міцніше, — вказав Іван Іванович на Третичного. — Він вас витягне з болота. Факт!

— Я, власне, хотів сказати, що поки що…

— Це лише формальність! — вигукнув Арманьяк і заплескав нашого головного героя по плечу. — Пуста формальність, а тут, — глянув він на папку з документами, — життя! Розлучення ми без п'яти хвилин оформили, давайте ваші документи. Одночасно будемо оформлювати злучення, тобто, перепрошую, одруження. Валя ж не проти? Ти ж усе встиг?

— Я з нею ще не говорив!

— Тобто як не говорив? А що ж ви робили ці дні?

— Я… я намагався. Не все так швидко.

— Сумно. Сумно, — констатував критичність становища Іван Іванович.

— У мене пост! — ледь не кричав Артур.

— Теща здиміла, як кажуть, восвоясі! — виправдався за Артура Іван Іванович. Він підстрибував на одній нозі, облизував губи і постійно намагався залізти вказівним пальцем собі до носа. — Тепер ось він сидить на вахті. Тимчасово. Поки заміну не знайдуть.

— А куди вона здиміла?

— Кажу ж, восвоясі. В Гумань тобто. Написала записку. Не шукайте, не гукайте — нас нема, у нас є хата з одіялом — ми спимо. Зібрала речі і… вуаля! Балкончик,