Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

жертвуючи нічим з інтимності свого стану зворушеності, ані нічим також з езотеричності своїх відгадок. Його слово є так само приватне й інтимне, як і всеосяжне і взірцеве.

З цієї книги стає цілковито зрозумілим, наскільки багатоплановим, багатовимірним, а водночас однорідним творінням є велика людина, наскільки таємничим і незбагненним явищем є особистість. Усвідомлюємо, що часом наймення людини може бути приводом, за яким ховається щось більше; що часом титул людини є вивіскою, під якою великі й безіменні сили історії домовляються про randez-vous для обговорення історично незабутніх починань. Ніби на магічному портреті, Каден показує, як історія отілеснюється, входить у плоть і кров людини, розгалужується в інтимній, зворушливій людськості. А вже через мить індивідуальні риси розходяться і розкомплектовуються у тому портреті, і з глибини виринає грізне й неосяжне обличчя історії. Та захоплива двоїстість виступає на сторінках цієї книги з дивовижною переконливістю, з наочністю вірогідного свідчення. Це вірогідні вісті з того дивного пограниччя, де людина стає мітом, а міт людиною. Ідентифікація людини і справи сягає ступеня такої повноти, що вчинки переходять в наділене тілом характерознавство, і про ті діяння, про ту характерологію автор говорить, вдаючись не до термінів ретроспекції, а до динамічних термінів витворюваної, живої історії. Тому ця книга є не тільки мемуарами про великого державного мужа, а і внеском до кодексу витворюваної історії, словником сучасного відродження нації, вокабуляром творчих сил історії.

«Графічне оформлення» п. Ґірса і п. Барча просто неможливе для прийняття.

Першодрук:

„Tygodnik Literacki” 1936, nr. 30 [нотатки про однойменну книгу Юліуша Каден-Бандровськоґо (1885—1944), видану Головною Військовою Книгарнею у Варшаві, 1936].

Перевидання:

Bruno Schulz, Powstają legendy…, s. 39—44.

Еґґа ван Гаардт[21]

Вона мешкає в холодному, охайному місті, повному кам’яних будівель, садів, сецесійного бароко й орнаментованих огорож. Одягається з індивідуальною елегантністю, дещо з артистичним покроєм, тісно затягуючи сукню на вузенькій талії широким шкіряним ременем. У тій її ефектній одежі, на струнких ніжках, з витонченою голівкою, обриси якої час від часу розпливаються, аби врешті замкнутися в ідеальний вироподібний модільянівський овал — її можна було би прийняти за молоденького ефеба. Як чарівно ходить той витончений хлоп’ячий ельф з якогось Шекспірового твору. Той її пречарівний біг хотілось би взяти на долоню з тією ніжністю, з якою зимової пори вмощуєш на долоні щойно народжений сонцем промінчик на вікні. Нехай би отак по руках вбігла в саму душу, як у краєвид. Бо де ж є та сцена, той театр, до якого вона, промениста, рине з поспіхом, по нескінченних і нескінченно зламистих сходах, з усім її єством, перетвореним на суцільну посмішку, місію, завдання — де ж, як не в нашій душі? Ось де її сцена. Ось де той театр, в якому вона виступає. Ось вона вже грає там свою роль, ось уже увійшла в акцію, ось уже, схоплена в тенета фабули, розсипає по всьому простору сцени арабески своєї гри з тисячократно повторюваними примхами, в яких розбризкується на вершинах еволюції.

Чи Еґґа є людиною? Що ж означає «людина», та нескінченна форма, в яку можна вкласти все? Це означає, що все матеріалізувалося, на мить вклалося в рамці, погодилося на акуратну компактність. Але у просторах, окреслених тими межами, достатньо місця на всі неба, на всі пекла. Чи ж не були древні мудрішими, коли ставили акцент не на формі, а на змістові? На тому змісті, який розносив на шматки людську форму й охоплював мітологію на всій її протяжності. Ті древні, які всюди бачили народжуваних богів. Тож ким ти єси, Еґґо, пригадай же собі?

У відповідь на це запитання тільки ідеальний овал її брів по-сильфічному здіймається догори, а блиск її очей стає замріяним і сповненим туману. Чи ж можна виразніше сказати, ким вона є, з якого світу, ніж сказати, що вона є посмішкою, яка у своїй нищівній солодкості твердіша за камінь? Такою посмішкою єретики відповідали на катування інквізиторів, з нею вони витримували тяжкі муки.

Що ж із того, що Еґґа не повністю замкнена у своїй формі, що може вільно відпливати до цілості, повертатися до стихії. Так, Еґґа знає більше, ніж коли-небудь мала змогу про щось довідатися, бо вона є учасницею прапервнів. У її присутності речі самі виявляють себе: мовчазна шафа по роках мовчання починає стукати, столик викалатує калічне слово. Навіщо ви мучите Еґґу, навіщо втягаєте її в людські заплутані справи, у товариські імпрези і факти? Чи ви не бачите, що їй тісно у тих загальнозвичностях? Коли вона сама, то кров її танцює, фантастично розгалужується у ній і міниться, ніби тремтливий маяк невизначеної величини, що вібрує усіма своїми частинами. Щойно той маяк відокремиться від її тіла, замкне коло, як вона одразу стає обпаленою, одразу розпадається, наче спалений вогнем листок паперу, змертвілий на чорну арабеску. Чи розумієте ви мову полум’я, палку й пронизливу, сповнену переконливості? Вона промовляє всією своєю сутністю, всім своїм тілом формується в те, про що хоче сказати, втрачає форму за формою, обриси за обрисами — в запальній плинномовності, в маніакальному виринанні, в тисячах плеоназмів. Може, Еґґа є Саламандрою. В алебастрі її голови горить білий пломінь, її овал ясніє із заплющеними очима.

Саме тому мистецтво Еґґи є таким місячним, як кров у протоках жил. Вона охоплює екран не поглядом, а ясновидячою рукою, замінним органом, оком сліпця. Хто бачив руку Еґґи, той зрозуміє, що очі їй непотрібні. Дерево її жил, семикратно розгалужене, роїться створіннями, як дерево життя, в якому мандрують креатури. У тропізмах своєї крові Еґґа має всі нюанси творення, всі різновиди ритму. Як із Ноєвого Ковчега, парами виходять із неї створіння, бо з глибини своєї крові вона виартикульовує весь реєстр Раю Божого. Вона вгризається у безбарвну, чорну матерію, ще раз роздирає її на світло й тінь, і на прузі чорноти розтріпуються й розриваються ті променисті фрагменти темноти, поглинуті ясністю.

Ти нещаслива, Еґґо? Заклопотана тим, що всі ще не осягнули, не зрозуміли Твого чудового чорно-білого мережива, арабесок і орнаменту, якого я ніде і ні в кого не зустрічав, якого досі ще не створило жодне мистецтво, і яким Ти приховуєш, закриваєш, ніби сором’язливою чи захисною маскою, Твої трагічні, синтетичні, очищені від будь-якої примарності й непотрібного баласту дрібних деталей — витвори. Їхній синтез настільки неминучий і неповторний, їхній рух, їхня боротьба настільки послідовна і необхідна, що Ти, — як Тобі це тільки властиво, — об’єднуєш чудовий сублімат форми із субліматом висловлювання, — і тільки орнамент слугує мантією для Твоїх