Читати книгу - "Убити пересмішника"

Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:

— Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.

Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком «На бурхливих берегах Йордану», і служба кінчилась.

Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.

— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.

І все-таки я не втрималась:

— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?

— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...

— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.

Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.

Преподобний Сайкс завагався.

— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.

— А чого її можуть не взяти?

І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:

— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.

Джем сказав те саме, і ми пішли додому.

— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.

Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.

— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім’єю.

— Що ж він такого зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.

— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...

— Оце вони і є.

— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?

— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.

— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.

— 3 повтором?

— Це називається повтором?

— Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.

Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.

Келпурнія засміялася.

— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.

— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?

— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.

— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.

— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.

— Невже ти така стара?

— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років «старіші» за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

— А коли твій день народження, Кел?

— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.

— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.

— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.

— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?

— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.

Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.

— А як ти його вчила, по букварю?

— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.

Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:

— Мені дав її ваш дідусь Фінч.

— Хіба ти з «Пристані»? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.

— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між «Пристанню» і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.

— А що це була за книга, Кел? — запитала я.

— «Коментарі» Блекстоуна.

Джем був приголомшений.

— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?

— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...

— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.

— Хто це «всі інші»?

— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...

Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!

— Кел, чому ти розмовляєш... із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?

— По-перше, я й сама чорна...

— Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? — сказав Джем.

Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.

— Це не так легко пояснити,— мовила вона.— Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,— це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в