Читати книгу - "Навколо світу за вісімдесят днів"

ні колишньої симпатії, ні дружби. Фікс не змінив своєї поведінки, проте Паспарту поводився вкрай стримано й за найменшої підозри готовий був задушити свого екс-приятеля.

За годину після відправлення поїзда пішов сніг, але, на щастя, дрібний, тож не заважав рухові. З вікон вагона тепер було видно лише непроглядну безкрайню білу завісу, на тлі якої пара від локомотива здавалася сіруватою.

О восьмій годині у вагон увійшов провідник і оголосив пасажирам, що час лягати спати. То був «спальний» вагон, і за кілька хвилин він справді перетворився на дортуар[22]. Спинки крісел відкидалися за допомогою хитромудрих пристроїв, з’являлися чудово набиті матраци; за кілька секунд виникли кабінки, і кожен пасажир незабаром одержав у своє розпорядження зручну постіль, захищену від нескромних поглядів щільною фіранкою. Простирадла були білосніжні, подушки м’які. Залишалося тільки лягти спати, що всі й зробили, почуваючись, немов у каюті комфортабельного пакетбота, а потяг тим часом щодуху мчав через штат Каліфорнія.

Між Сан-Франциско і Сакраменто рельєф місцевості досить рівний. Ця частина залізниці називається Центральною Тихоокеанською дорогою; вона починається від Сакраменто і прямує на схід, де перетинається з лінією, що йде від Омахи. Від Сан-Франциско до столиці Каліфорнії дорога йде прямо на північ, уздовж ріки Амерікен-рівер, що впадає у затоку Сан-Пабло. Сто двадцять миль між цими великими містами потяг подолав за шість годин, і до півночі, коли пасажири ще бачили перший сон, він прибув у Сакраменто. Отож вони не мали змоги чимось помилуватися в цьому великому місті, столиці штату Каліфорнія; не побачили вони ні його прекрасних набережних, ні широких вулиць, ні чудових готелів, ні скверів, ані церков.

Від’їхавши із Сакраменто й минувши станції Джанкшен, Роклін, Оберн та Колфакс, поїзд заглибився в гірський масив С’єрра-Невада. О сьомій ранку він пройшов через станцію Сиско. За годину спальня знову перетворилася на звичайний вагон, і мандрівники мали змогу милуватися з вікон прекрасною панорамою цього гористого краю. Колія, підкоряючись примхам С’єрри, то здіймалася гірськими схилами, то ніби зависала над прірвою, то примхливо звивалася, уникаючи крутих поворотів, то прямувала у вузькі ущелини, звідки, здавалося, не було виходу. Паротяг із висрібленим дзвоном, великим ліхтарем, що навсібіч відкидав жовтувате світло, і особливим запобіжним відбійником, що стирчить спереду, як величезна шпора, виблискував, немов оправа окулярів; його свист і гудки змішувалися з гуркотом річок і водоспадів, а стовпи диму звивалися поміж темного гілля сосон і ялин.

Дорогою майже не було мостів і тунелів. Залізниця йшла вздовж схилів гір, не завжди додержуючись найкоротшого шляху й не вступаючи в боротьбу з природою.

О дев’ятій годині через долину Карсон потяг уїхав у штат Невада, незмінно прямуючи на північний схід. Опівдні він відійшов від Рено, де була двадцятихвилинна зупинка, під час якої пасажири встигли поснідати.

Від цього пункту колія пролягає вздовж річки Гумбольдт і кілька миль іде на північ. Потім повертає на схід і не відходить від берега аж до гір Гумбольдта, що майже біля східного краю штату Невада, де річка бере свій початок.

Поснідавши, містер Фоґґ, місіс Ауда і їхні супутники знову зайняли місця у вагоні. Зручно вмостившись, вони милувалися розмаїтими краєвидами, що мигтіли за вікном: великою прерією, на обрії якої окреслювалися гори, і пінявими, бурхливими струмками. Іноді вдалині виднілися великі череди бізонів, немов жива гребля.

Ці численні армії жуйних часто стають непереборною перепоною для руху поїздів. Часом вони по кілька тисяч щільними рядами тягнуться упоперек колії багато годин поспіль. Тоді потягові доводиться зупинятись і чекати, поки шлях звільниться.

Так сталося й цього разу. Близько третьої години дня череда з десять чи й усіх дванадцять тисяч голів перегородила дорогу. Паротяг, сповільнивши швидкість, спробував був за допомогою своєї шпори розбити з флангу цю величезну колону, та зрештою був змушений зупинитися перед щільною масою тварин.

Бізони, яких американці помилково називають буйволами, ступали спокійним ходом, час від часу голосно мукаючи. Зростом вони вище за європейських биків; хвіст і ноги в них короткі, зашийок виступає, утворюючи мускульний горб; роги цих тварин широко розставлені, з голови, шиї й плечей звисає довга грива. Годі було й думати про те, щоб зупинити їх. Обравши певний напрямок, бізони йдуть ним, не зважаючи на перепони. Ніяка гребля не змогла б стримати цей живий потік.

Висипавши на помости між вагонами, пасажири спостерігали це цікаве видовище. Але той, хто, здавалося, поспішав більше за всіх, — Філеас Фоґґ, — залишався на місці і з філософським спокоєм очікував, поки бізони зроблять ласку і звільнять йому шлях. Паспарту затримка, спричинена натовпом тварин, довела до сказу. Він ладен був розрядити в них весь арсенал своїх револьверів.

— Що за країна! — кричав він. — Звичайні бики зупиняють потяги і йдуть, як на параді, не переймаючись тим, що затримують рух! Хай йому біс! Хотів би я знати, чи передбачив містер Фоґґ у своїх планах цю перешкоду? І чого тільки чекає машиніст? Пустив би локомотив прямо на цих дурних тварин!

Та машиніст навіть не намагався прорватися крізь живу стіну і чинив цілком розумно. Звичайно, паротяг задавив би кількох передніх бізонів, але попри всю свою потужність він зрештою зійшов би з рейок, і поїзд неминуче зазнав би катастрофи.

Найкраще було терпляче чекати, а потім, збільшивши швидкість, спробувати надолужити втрачений час. Парад бізонів тривав довгих три години, і шлях звільнився лише ближче до ночі. Тоді як останні ряди бізонів ще переходили рейки, перші вже зникли за обрієм.

О восьмій годині поїзд пройшов ущелиною гір Гумбольдта і пів на десяту в’їхав на територію штату Юта, у районі Великого Солоного озера — цікавій країні мормонів.

Розділ двадцять сьомий,

у якому Паспарту зі швидкістю двадцять миль за годину вивчає історію мормонів

Уночі з 5 на 6 грудня поїзд пройшов із півсотні миль у південно-східному напрямку, затим таку саму відстань на південний схід і наблизився до Великого Солоного озера. Близько дев’ятої години ранку Паспарту вийшов на майданчик між вагонами подихати свіжим повітрям. Погода була холодна, небо сіре, проте сніг більше не йшов. Сонячний диск, що прорізав завісу туману, був схожий на величезну золоту монету, і Паспарту взявся обчислювати, скільки в ньому могло бути фунтів стерлінґів, як раптом від цього вельми корисного діла його відірвала поява доволі дивного персонажа.

Суб’єкт, що сів у потяг на станції Єлко, був високим чоловіком зі смаглявим обличчям і чорними вусами, на ньому були чорні панчохи, чорний шовковий капелюх, чорний жилет і чорні панталони, біла краватка та лайкові рукавички.