Читати книгу - "Момо"

він,- зникла Момо. Поліцай довго й скорботно дивився на нього.

- Інакше кажучи,- нарешті мовив він,- була собі цілком незвичайна маленька дівчинка, існування якої довести неможливо, і якісь привиди, що їх, як відомо, не буває, забрали її бозна-куди. Але й це не певно. І всім оцим щоб клопоталася поліція?

- Так, будь ласка! - сказав Беппо.

Поліцай рвучко нахилився вперед до старого й гостро звелів:

- Ну лиш, дихніть на мене!

Беппо не зрозумів наказу, знизав плечима, а проте покірно дихнув поліцаєві в обличчя. Той нюхнув і похитав головою.

- Ясно, що ви не п'яні.

- Ні,- пробелькотів Беппо й зніяковіло зашарівся,- і ніколи не був.

- То чого ж ви тоді мені розповідаєте всі оці дурниці?- спитав поліцай. - Чи ви маєте поліцію за таких дурнів, що повірять оцим баєчкам?

- Так,- лагідно відповів Беппо.

Тоді поліцаєві остаточно ввірвався терпець. Він підхопився зі стільця і вдарив кулаком по грубезному формулярі.-Досить із мене! - закричав він, почервонівши на виду. - Зараз же забирайтеся звідси, бо я вас арештую за образу влади!

- Пробачте! - знітився Беппо. - Я не хотів нікого образити. Я хотів сказати…

- Геть! - ревнув поліцай. Беппо обернувся й вийшов.

У подальші дні він не раз з'являвся в інших поліційних відділках. Сцени, що там відбувалися, мало чим різнилися від першої. Його викидали за двері, чи привітно виряджали додому, чи втішали, аби спекатись.

Та одного разу він добився до високого поліційного урядовця, що не мав такого почуття гумору, як у його нижчих чином колег. Він з непорушним обличчям вислухав розповідь старого і холодно сказав:

- Цей старий божевільний. Треба з'ясувати, чи безпечний він для оточення. Заведіть його до арештантської!

В арештантській Беппо просидів півдня, потім двоє поліцаїв вивели його й посадили в машину. Вони повезли його через усе місто, до великої білої будівлі з ґратами на вікнах. Та то була зовсім не в'язниця абощо, як спершу подумав Беппо, а лікарня для нервовохворих.

Тут його ретельно обстежили. Професор і санітари були привітні до нього, вони не глузували з нього, не лаяли його і так ніби дуже цікавились його історією, бо просили його знов і знов переповідати її. Та хоч вони йому й не суперечили, Беппо не почував, що йому справді вірять. Він не міг добрати, чому опинився тут, проте з лікарні його все не випускали.

Щоразу, як старий питав, коли ж він вийде звідси, йому відповідали: «Скоро, але тепер ви нам ще потрібні. Зрозумійте, обстеження ще не скінчено, але ми посуваємося вперед».

І Беппо, гадаючи, що йдеться про розшуки маленької Момо, терпляче дожидав.

Йому надали ліжко у великому покої, де спало ще багато пацієнтів. Якось уночі він прокинувся й побачив у тьмяному світлі нічника, що хтось стоїть біля його ліжка. Спершу він угледів червону цяточку запаленої сигари, та згодом розпізнав круглий цупкий капелюх і портфель. Він зрозумів, що то один із Сірих панів. Старий умить змерз, холод дійшов йому до самого серця, і він хотів був гукати на допомогу.

- Тихо! - промовив у темряві попелястий голос. - Мені доручено зробити вам одну пропозицію. Слухайте мене уважно і відповідайте лише тоді, коли я вас про щось питатиму. Тепер ви вже трішечки уявляєте, як далеко сягає наша влада. Тільки від вас залежить, чи відчуєте ви її на собі ще більше. Хоча ви аніскілечки не можете нам зашкодити, тицяючи цю історію про нас кожному під носа, а все ж таки приємності нам з того мало. Між іншим, ви, звісно, цілком слушно гадаєте, що ваша мала подружка Момо в нас у полоні. Та облиште надію знайти її. Цього ніколи не буде. Вашими ж намаганнями її звільнити ви анітрохи не полегшуєте становища бідолашної дитини. За кожну вашу спробу вона мусить спокутувати. Отож надалі краще зважуйте свої слова і вчинки.

Сірий пан пустив кілька кружалець диму, задоволено стежачи, як вплинула його промова на старого Беппо. А той, видимо, вірив кожному слову.

- Говоритиму якомога стисло, бо час для мене дорогий,- повів далі Сірий пан. - У мене до вас така пропозиція. Ми повертаємо вам цю дитину з умовою, що ви більш ніколи не зроните жодного слова про нашу діяльність. Крім того, ми вимагаємо від вас як викуп сто тисяч годин заощадженого часу. Про те, як ми заволодіємо цим часом, не турбуйтеся, це наша справа. Ваше завдання тільки в тому, щоб його заощадити. Як саме - то вже ваша справа. Якщо ви згодні, тоді ми подбаємо про те, щоб вас найближчими днями випустили звідси. Якщо ні, то ви назавжди лишаєтеся тут, а Момо назавжди лишається в нас. Зважте добре. Таку великодушну пропозицію ми робимо єдиний раз. Ну?…

Беппо двічі з натугою ковтнув повітря й прохрипів:

- Згоден.

- Вельми розумно,- вдоволено сказав Сірий пан. - Отже, затямте: цілковите мовчання і сто тисяч годин часу. Як тільки ми їх одержимо, мала Момо повернеться до вас.

З цими словами Сірий пан вийшов із зали. Пасемце диму, що тяглося за ним, здавалось, тьмяно світилося в пітьмі, наче блудний вогник.

З тієї ночі Беппо більше не розповідав своєї історії. 1 коли його питали, чому він розповідав її раніше, він тільки сумно знизував плечима. За кілька днів його вирядили додому.

Та Беппо не пішов додому, а подався прямо до того великого будинку, на подвір'ї якого йому з товаришами-підмітальниками видавали мітли й візки. Старий узяв свою мітлу, пішов у місто й заходився підмітати вулиці.

Тільки тепер він підмітав не так, як колись: ступнув - вдихнув повітря - махнув мітлою,- тепер він працював квапливо й без любові до діла, аби надолужити час.

Беппо до болю виразно усвідомлював, що він зраджує тим свої найглибші переконання й навіть більше - перекреслює все своє дотеперішнє життя, і він був просто хворий від огиди до того, що робив.

Якби йшлося тільки про нього, він волів би вмерти з голоду, ніж отак іти проти самого себе. Але ж тут ішлося про Момо, яку він мусив викупити, а це був єдиний відомий йому спосіб заощадити потрібний для викупу час. Тепер він підмітав удень і вночі, навіть додому не навідувався. Коли його змагала втома, він сідав на лаву або просто на край риштака і трохи передрімував. А незабаром знов підхоплювався й підмітав далі. Так само поспіхом ковтав він що-небудь межи ділом. До своєї хатини поблизу амфітеатру він більше не ходив.

Він підмітав