Читати книгу - "Пан Ніхто"

мене, випнувши свої неймовірні груди. Товсті губи дарують мені міцний слинявий поцілунок.

— У мене голова обертом іде, — шепочу я, тримаючи її за пишні круглі плечі. — Шкода, що в нас немає часу. Я не хочу любощів крадькома, принаймні вперше.

Але Мері, мабуть, згодна й на кохання крадькома, тому я спрямовую її думки в інший бік:

— Напевно, ти справляла справжній фурор на сцені того кабаре…

— Ще й який! — вигукує Мері, поклавши руки на дебелі стегна. — Були люди, які приходили тільки заради мого виступу. Який це був номер, боже мій! Сенсасьйонель! Де тонер![4] Спалахував червоний прожектор, і в цьому освітленні я виходила на обертовий дансинг. А яке освітлення!.. Відтоді мені жоден червоний колір не здається по-справжньому червоним. Навіть оце не червоне! — вигукує вона, ляскаючи себе по червоному маку на животі.

Я слухаю її, відмічаючи, що відчайдушний дальтонізм, із яким Мері добирає туалети, має свою причину.

— Червоний прожектор, і я в тоненькій туніці, тоненькій і прозорій, мов павутинка, — уявляєш! У туніці, під якою все видно… Повір мені, що подивитися в мене було на що, бо, крім панчіх і підв'язок, я нічого більше не носила. Оркестр дико верещить, потім замовкає, ударні інструменти гупають, і тільки тоді починається номер…

Мері Лямур легенько плеще товстими долонями, відтворюючи ритм, і повільно трусить стегнами, демонструючи мені свій номер, та я своєчасно спиняю її.

— Люба Мері, ми не встигнемо купити фату! Церемонія почнеться о пів на дев'яту.

— Ти нестерпний, — зітхає артистка, вриваючи свій танок. — Завжди, тільки я розпалюсь, ти відразу ж охолоджуєш мене!

— Це випадково, — кажу я. — Збіг обставин. Але в нас ще все попереду.

І, легенько підштовхуючи Мері в товсту спину, виряджаю її з кімнати.

________

Я давно вже помітив, як важко тримати в секреті найдрібнішу ділову таємницю. Коли ж ідеться про таке несусвітнє безглуздя, як шлюб між Марином Младеновим і Мері Лямур, усе відбувається просто і зберегти це в таємниці неважко.

У призначений час ми зустрічаємо Младенова біля мерії, де він нервово вимірює кроками тротуар. На ньому, як і годиться, чорний костюм, той самий, у якому він учора виряджав у останню путь Тоні. А щоб було зрозуміло, що він убрався не на похорон, а на весілля, старий витратився на білу гвоздику, що соромливо виглядає з маленької кишені піджака, мов носовичок. Наречений не може ще вихвалятися квіткою, бо ще не знає, чи відбудеться весілля.

Наша несподівана поява з-за рогу підбадьорює старого і водночас посилює його ніяковість. Він не знає, як триматися з нареченою, та Мері кладе край його ваганням, фамільярно хапаючи старого під руку. У вестибюлі артистка вдягає фату, я тримаю перед нею маленьке люстерко, а Младенов нарешті осмілюється встромити в петельку гвоздичку. Втрьох прямуємо до церемоніальної зали, де завдяки странням Франсуаз усе вже готове.

Процедура відбувається по-діловому, без зайвого сентиментального напучування. Оскільки лише я супроводжую молодих, за другого свідка розписується хтось з чиновників, і незабаром Младенов одержує виписку з акта, а я про всяк випадок запам'ятовую реєстраційний номер шлюбу.

Виходимо надвір, і Мері за моїм розпорядженням, хоч і не без жалю, знову ховає фату в коробку фірми «Лафайєт». Після цього (тепер я доводжуся їм сватом) запрошую «молодих» до найближчої кав'ярні й замовляю пляшку шампанського.

— За здоров'я вас обох! — виголошую.

— За здоров'я нас трьох! — підправляє Мері, кидаючи на мене недвозначний погляд.

— Справді: за нас трьох! — добродушно приєднується Младенов, мабуть вирішивши: коли вже треба мати в родині когось третього, то краще вже мене, а не когось іншого.

Й оскільки ніхто не цікавиться моєю особистою думкою з цього приводу, я мовчки піднімаю келих.

— Поки що, як ви самі розумієте, ваш шлюб повинен зберігатися в таємниці, — нагадую я. — Було б навіть непогано віддати мені фату, люба Мері.

— Не турбуйся. Я заховаю її так, що ніхто й не бачитиме. Мері Лямур обачлива людина! — заперечує жінка, не бажаючи розлучатися зі своєю прикрасою.

— Повернешся до Димова, ніби нічого не сталося. Треба все тримати в цілковитій таємниці, — повчаю я.

— Тим паче, що ця таємниця може тривати ще невідь скільки часу, — кисло озивається старий.

— Вона триватиме, поки ми не скомпрометуємо й не знешкодимо Димова. А це не пізніше як через два дні. Для цього мені треба зробити в нього обшук. Димов тримає в себе секретні документи. Якщо ми їх знайдемо, то назавжди зганьбимо його перед шефами, і його просто ліквідують.

Младенов зацікавлено випинає вперед довгу жилаву шию, а Мері Лямур скептично кидає:

— Нічого ми не знайдемо. Він тримає кімнату замкненою, навіть мене не пускає туди, — розумієте?

— Що він п'є перед сном? — цікавлюсь.

— Лише чашку молока. Дбає про свою молодість! Але тепер він може тільки згадувати про неї! — дошкульно підхоплює Мері й ураз замовкає, збагнувши, що її новий чоловік також далеко не юнак.

— Чудово! Чашка молока зробить для нас добру справу, — кажу я. — Поклади йому сьогодні в молоко три-чотири пілюльки снотворного. В тебе є щось підходяще?

— Є якийсь «сонерил» чи «сандаптал»…

— Гаразд. Розчини чотири пілюлі. Потім я тобі подзвоню. Якщо він заснув, скажеш мені тільки: «Все гаразд, заходьте завтра».

— Але ж він до завтра прочумається!

— Це такий пароль, — терпеливо втовкмачую я. — Якщо ти скажеш: «Заходьте завтра», це означатиме — «приходь негайно». Через п'ять хвилин після цього я прийду, тихенько постукаю, і ти відчиниш.

Мері слухає мене, задоволено киваючи головою. Їй усе видається напрочуд цікавим.

— Спочатку пронюхай щось про операцію «Пролісок», — втручаються в розмову Младенов.

— Не «Пролісок», а «Незабудка», — нагадую я. — І оскільки йдеться про незабудку, не забувайте, що треба діяти надзвичайно обережно. Ніяких запитань ні про які операції. Життя кожного з нас на волосинці.

Розливаю рештки шампанського, ми знову цокаємося, але вже без тостів.

— А тепер розходьмося по одному — кожний своєю дорогою. Гарсоне, рахунок!

________

До Центру я приходжу з деяким запізненням, та це мене не хвилює, бо все одно робити нічого. Невдовзі у коридорі лунає трубний голос Кралева:

— Де Ліда?

— Не знаю. Коли я виходив, вона ще спала, — відповідає Младенов, який, мабуть, щойно прийшов.

— А зараз її немає. Я заходив і телефонував. Зникла.

— Не хвилюйся. Нікуди вона не дінеться, — добродушно заспокоює його старий.

— Вона мусила мене зачекати. Ми мали зробити важливу справу.

— Які можуть бути вранці справи?

Кралев замовкає. Потім тихо промовляє:

— Треба було б піти в муніципалітет: ми вирішили сьогодні побратися.

— Ти диви! А батька