Читати книгу - "Ключ"

будь ласка‚ а куди звертатися‚ якщо я гермафродит? Є жіночі консультації‚ є чоловічі‚ а для нас‚ бідних гермафродитів‚ немає. Що? До вас? — я пришелепкувато підморгнув пані бабі Наді‚ яка з переляку принишкла і сиділа тихо‚ як миша під віником. — Отже‚ їдемо… У суботу зможеш?.. Тому‚ що до суботнього чоловіка треба їхати в суботу… Добре‚ я ще передзвоню. Пречичудово!..

Я вийшов на партійне подвір’я‚ сів у машину‚ завів двигун.

Просто так. Сьогодні я нікуди не збирався їхати. До суботи залишалося ще три дні. Попелюшка вуркотіла рівно‚ як кицька. Я нагрів її до п’ятдесяти градусів і заглушив двигун.

Потім заскочив на головпошту й послав телеграму: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ».

Телеграму я адресував на ім’я Каміли Ярчук. Зворотну адресу вигадав‚ хоча й не знав‚ чи це мені щось дає. Можливо‚ я просто ставив себе у смішне становище.

Коли вийшов із головпошти‚ знову помітив‚ що надворі літо.

Сонце залило Майдан Незалежності і горнулося до кожної жінки і дівчинки‚ адже сонце у всіх міфологіях уособлює чоловіче начало.

Він‚ цей хтивий бог Ра‚ добре знав свою справу.

Угорі над Будинком профспілок табло засвітило «3 червня — середа — t +25 °C». Так‚ це було справжнє літо‚ але воно вже не брало мене на руки. Дибуляй сам‚ хлопчику‚ сказало літо‚ і я почувався так‚ ніби на мені був кожух і валянки‚ а в руках важка пішня‚ на яку не обіпрешся‚ — її саму треба нести. Це був знайомий мені настрій. Умовно я називав його станом зимового рибалки.

До «Трьох поросят» було недалеко‚ і якби я й не хотів туди йти‚ ноги б самі занесли. У підземному переході я купив пучечок волошок і заніс Катрусі.

— Я тебе люблю‚ Катрусю‚ — сказав я.

— Я тебе теж‚ — усміхнулась вона і притулила волошки до обличчя.

— Катрусю‚ — сказав я. — У мене нікого немає. Будь мені за сестру.

— Добре‚ — сказала вона. — Зате в тебе багато друзів.

— У мене нікого немає‚ — повторив я. — Налий мені сто коньяку.

— Чого це немає? Он сидить твій друг.

Я подивився туди‚ куди вона показувала очима з над пучечка волошок‚ і побачив свого любого друга Сергія Приходька.

— Тоді налий два по сто.

Я підійшов до Приходька‚ сів навпроти і дивився на нього‚ як на брата.

— Новин ніяких? — спитав він.

— Сергію‚ — сказав я. — Ти як дзвонив мені в редакцію‚ то почав було читати вірша‚ а я тебе перебив. Дочитай мені його‚ будь ласка.

Він не думав ані секунди:

Світає пустеля в листку подорожника‚

Та хто знайде ключ Від його мовчання?

Визбируй моє обличчя по зернині Із чужих лиць‚ Із чужих вуст‚ Що так схожі на човен у мороці ночі.

— Сергію‚ — сказав я, — дякую. І дав йому «Івана Степановича».

— За мистецтво не дякують‚ — сказав він. — Я поверну.

— Я знаю.

Сентиментальний чоловік вийшов надвір і рушив убік Рогнідинської. Він раптом зловив себе на думці‚ що поводиться як самогубець. Заходить у велелюдні місця‚ робить людям приємне і навіть пише записку: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ». Чудна‚ треба сказати‚ записка‚ бо навіщо самогубцеві раки? Кімната — це зрозуміло‚ особливо‚ якщо ця кімната над прірвою.

Перейшовши скверик‚ я не піднявся ліфтом нагору‚ а вперше‚ відколи жив у цьому будинку‚ спустився сходами у підвальне приміщення‚ де діяла постійна виставка акваріумних риб. Біля дверей сиділа бабуся‚ я купив у неї квиток і зайшов до невеличкої зали‚ заставленої великими скляними резервуарами‚ у яких сонно плавали химерні істоти — від найдрібніших до чималих рибин з такими хвостами‚ що нагадували невагомі водорості‚ які теж демонструвалися у тих таки скляних посудинах. Риби тихенько ворохобилися в зеленій воді‚ пливли і пливли‚ хоч‚ мабуть‚ уже добре знали‚ що пливти немає куди. Я подивувався їхній сізіфовій праці і пішов геть‚ не відаючи‚ чого туди заходив‚ а бабуся осудливо подивилася мені вслід. Із підвалу я не піднявся на третій поверх‚ а мимоволі вийшов на вулицю і подався блукати містом. Так‚ навмання. Повернувся‚ коли вже стемніло.

Ліфт був зайнятий‚ погримував десь угорі‚ я пішки зійшов на третій поверх‚ відімкнув двері і‚ тільки зайшовши у коридор‚ вражено зупинився. Рука швидко потяглася до вмикача‚ у коридорі під стелею спалахнула гола лампочка‚ і чужий голос лунко прокотився порожнечею: «Тут хтось є?» Це був мій голос‚ бо наразі здалося‚ що‚ справді‚ хтось є у цій хаті. Адже я ніколи не замикав її ключем‚ а тільки причиняв на автоматичний «язичок»‚ і‚ щоб відімкнути двері‚ достатньо було півоберта ключем‚ а цього разу довелося повернути його аж двічі. Звичайно‚ вранці я міг несамохіть замкнути двері ключем‚ але вірилось у це мало. Швидше за все я міг взагалі їх не замкнути через неуважність‚ а от двічі повернути ключ — ні‚ це не було моєю звичкою.

Я обійшов квартиру‚ оглянув‚ обстежив її‚ як тоді‚ вперше‚ однак не знайшов жодного сліду відвідувача. Не чув його і на нюх‚ хоч ловив носом повітря‚ як той пес ярчук‚ що намагається зачути відьму‚ проте вдихав лише застояний дух тютюнового диму та передавненого пороху.

Я переглянув свої папери‚ документи‚ зазирнув у шафу‚ перетрусив усі кишені‚ обдивився кожну щілину на кухні‚ лиш не заглянув у бачок унітазу‚ щоб не дійти останньої стадії параної.

Потім ухопив німу телефонну трубку і задмухав у неї‚ як вар’ят‚ наче хотів оживити.

Здалося? Привиділося?

Я впав на диван і заплющив очі. Потім рвучко підвівся‚ і‚ як завжди після різкого руху‚ запаморочилося в голові. Перечекавши‚ поки воно минеться‚ я підійшов до вікна — голого‚ нічим не завішеного вікна‚ яке виходило у двір‚ — та оскільки в кімнаті горіло світло‚ наштовхнувся лише на своє відображення в чорній шибці. Я вимкнув світло і знов підійшов до того вікна‚ глянув у темний двір… і ще встиг помітити чоловічу постать‚ яка щезла у підворітні сусіднього будинку. Я бачив її не більше секунди‚ але й цього було достатньо‚ щоб упізнати того чоловіка навіть за його тінню. Ні‚ він не біг‚ спокійно пішов перевальцем‚ однак не було сумніву‚ що його сполохало світло‚ яке погасло в моєму вікні.

Я причинив двері на «язичок» і швидко збіг сходами вниз.

Та підворітня пройма‚ що через неї він вислизнув‚ вела