Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

Це справжнє випробування. Від керівництва смердить учорашньою горілкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спілкування? Керівництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успіхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалік можна помітити плиту. Могильну, чи що воно? «Це — алея героїв», — гордо проголошує місцеве керівництво. І я розумію, що садити мій каштанчик нема куди. Поки що це розумію тільки я. Та ще особа з протокольного відділу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок відповідали не вони. Протокольна особа теж міжнародник.

І мені її, особу, шкода. Бо я вже обізнаний із клятими умовами праці міжнародників.

Місцеве керівництво тягне нас до плити. Ми стоїмо біля неї, мнемося. Багато хто зрозумів, що ми пролітаємо зі столичним подарунком. Не цього від нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрічку, в руки заступника міністра якась спритна дівчина вкладає ножиці. Заступник міністра трохи розгублений, але наближається до стрічки. Він розрізає її, і відразу, наче оркестр, якому диригент відмахує, починає говорити пузате головне місцеве керівництво.

Воно говорить: «Шановні товариші, шановне панство! Сьогодні ми присутні е-е-е-е на значущій для всього міста події: е-е-е-е-е відкритті нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановні столичні гості, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е після робітника, бл, який, бл, не спав протягом всієї темної ночі, намагаючись…»

Почалося. І всі ми будемо говорити належні фрази, завдовжки як стрічка на похоронному вінку. Я відлетів у інші світи. Я став думати про плиту, що ще не охолонула після робітника. А робітник? Він іще не охолов? Захотілося плакати. Я справді дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось інший. Каже, що час піти до центральної композиції. Це він має на увазі величезну плиту, яку можна побачити в кінці алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справді, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарі поруч із могилою мого дідуся. Нею причавили останки якогось партійного бонзи. Родичі та близькі грошви не пожаліли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небіжчик.

На запорізькій плиті написано: «Слава героям міста, директору „Моторсіч“ (праворуч) та директору „Запорізького алюмінієвого заводу“ (ліворуч).» Як це зворушливо. Я не знаю, хто і як, але я, грішним ділом, подумав, що пацанів мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: «На кого залишили місто, соколенята? Яка ж тварюка пред’яву вам пред’явила (пред’явити пред’яву — все нормально!)? Чому мовчить місцева преса? Про чеченських та палестинських терористів вони пишуть, про те, як мочать російських губернаторів, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нікого не вбивають? І на це ми не здатні, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синів Вітчизни, наче їх немає»? Ось тут я погарячкував. Їх же й справді немає. У фізіологічному сенсі.

Дозвольте продовжувати, подумки. «У смерті всі рівні! Всі! Навіть горбунів — і тих виправляє могила…» На цьому місці я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне місце. У головах геройських небіжчиків. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника міністра, котрий повірити не може, кілька разів перечитує ім’я героїв. «Сашок, Толян», — шепоче він. «Разом полювали», — тихо відгукається хтось невідомий позаду мене. «Коли це трапилося?» — розпачливо питає він. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспішати, лізти поперед керівництва. Як казала моя бабуся, розповідаючи мені казочку: «Не треба „ку-ку“, поки не „гав-гав“». Тобто спочатку думай, а потім лізь із дебілкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться більш нетерплячий, вилізе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.

Головне місцеве керівництво з усіх боків смердить цибулею, мабуть, нервується. І обережно починає зондувати ґрунт. Добре бути місцевим керівництвом, легко прикидатися тупуватим провінційним дядьком, ми, мовляв, маленькі люди, «університетів не канчалі», ага. «Вибачте, не зрозуміли ми. Що коли? Коли алею заклали?» Заступник міністра мовчить, полірує верхньою губою нижню. Його помічник, який, на відміну від шефа, мені представився, Єгор — відразу просік, що подумав шеф. Він пролізає до головного місцевого керівництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник міністра зрозумів усе це так, що директори — померли. «Що з ними сталося»? — питає Єгор. Його запитання в тиші прорізає повітря.

«А що? — запитує головне місцеве керівництво. — Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регіону! Аякже! Хто ж іще? Хто ж це отут? Це ж і алея — їм, нашим героям! Щоб увічнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тільки завдяки їм». На цій помпезній ноті головне місцеве керівництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне місцеве керівництво зрозуміло, що десь дало маху. Тому швидко змінило тему. «А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…» «Це-о, те-о. Тьху-о». «Китайоза», — це знову був Єгор.

Ви часто жерете горілку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тоді ж до мене продерся Єгор. «Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, і хай вони роблять із ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумієш, сам він із таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крім того, він почувається зараз, як після похорону друзів. Які ж козли навкруги. Про все треба дбати самому». Скаржиться він мені. Наче я про це не знаю.

Почалися тости. Про нас, про столицю, про регіон, про крайову славу, про героїв, про керівництво держави (стійма, наче проголошено: «За жінок». Утім, на мій неупереджений погляд, керівництво держави — ті ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатів. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост із подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всі ці люди, де ж це наш подаруночок?

Я поліз під стіл. Майже знудило. Дістав каштанчик із пакунка. Випростався. Став в агітаційно-плакатну позу видатного трибуна Володі Маяковського й виголосив таке:

Каштан сягне аж до обрію!

Символізує Київ-мрію!

На листі від дощу засяє блиск

І вкриє листям осінь обеліск!

Одного разу я вирішив поговорити з воронням. Воно сиділо при дорозі. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучніше. А воно на мене. Я руки розвів у боки і знову каркнув. І воно робить те саме. Я його вилаяв, і