Читати книгу - "Відродження Нації"

з місцями Секретаріат має на меті завести своїх спеціальних комісарів по народній освіті.

„Секретаріат у земельних справах у першу чергу має подбати про правильну орґанізацію волосних, повітових і ґубернських комітетів на Україні та рад селянських депутатів; має направляти діяльність сих орґанізацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власностю, але й сільсько-господарським інвентарем. Щоб об'єднати діяльність земельних комітетів, Секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету.

„Разом з тим той же Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів.

„В цілях підготовки до Установчих Зборів Секретаріат має підготовити на підставі постанов всеукраїнського селянського з'їзду проект земельного закону, в тім числі й ту його частину, яка повинна розмежувати компетенцію Всеросійського Парламенту й Українського Сойму в земельних справах.

„В харчовій справі Секретаріат ставить своєю задачею об'єднати роботу харчових орґанів на Україні й внести в неї ту плановість, якої їй досі не доставало. Перед Секретаріатом стоїть основна задача створити Всеукраїнський Центральний Харчовий Комітет, який має забезпечити автономію України в харчовій справі та подбати про відповідне постачання українським хліборобам потрібних у їх господарствах продуктів та знаряддя.

„Завданням Секретаріату в військових справах є українізація війська, як у тилу, так по змозі й на фронті, пристосування військових округ на Україні й орґанізації їх до потреб українізації війська.

„Ведення роботи Ґенерального Секретаріату в усіх згаданих справах в означених вище межах вимагає впорядкування відповідної канцелярії й тому в склад Секретаріату введено ґенерального писаря, найблизшим завданням якого являється — завідування ділами всього Ґенерального Секретаріату, бути зв'язком між окремими ґенеральними секретарями в внутрішніх орґанізаційних справах Секретаріату, між иншим і через періодичний орґан Ґенерального Секретаріату.

„Приступаючи до великої, відповідальної роботи, сподіваючись на повне довірря й піддержку Центральної Ради, Ґенеральний Секретаріат покладе всі свої сили, щоб виконати ту роботу на користь відродженого українського народу й тих національних меншостей, що разом з ним заселяють українську землю.

„Усі наші зусилля будуть іти на те, щоб не допустити України до винищення, дезорґанізації та анархії, й хто б ту дезорґанізацію не вносив нам, чи темні сили контрреволюції, чи анархистичні елементи українства, чи помилки й ворожнеча Тимчасового Центрального Уряду, ми з усіма дезорґанізуючими силами будемо боротися неухильно й нікому не дозволимо гальмувати справу будування нового життя в нашім краю.

Підписали Ґенеральні Секретарі (підписи). У Київі, 27 червня (н. ст.) 1917 року”.

Цю першу декларацію української державности було принято оплесками й криками „Слава!” й винесено першу „формулу переходу”:

„Вислухавши декларацію Ґенерального Секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довірря. Уважаючи Ґенеральний Секретаріат найвищим народо-правним орґаном українського народу та його найвищою владою, маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється необхідним скликання Українських Установчих Зборів, визнаючи потрібним, щоб Ґенеральний Секретаріат у чергову сесію Центральної Ради представив доклад про Українські Установчі Збори, Центральна Рада переходить до чергових справ”.

РОЗДІЛ XIV. УГОДА З РОСІЙСЬКИМ ТИМЧАСОВИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ

1. Не з доброї волі.

Такою тактикою Ц. Ради Російський Тимчасовий Уряд був позбавлений усякої можливости якого будь насильственого виступу проти українства. Не було ні одного вчинку, який би дав право на таке насильство. А в той же час сама Ц. Рада явно зміцнювала свої позіції, набірала все більшого й більшого значіння в політичному життю краю.

Буржуазні кола, розуміється, не потребували ніяких юридичних чи моральних оправдань для рішучих виступів проти українців. І вони настійно домагались цього від Уряду.

Але, як сказано вже, Уряд не пристав на їхні домагання. Крім юридичних чи моральних мотивів, він мав той особливо-важний мотив, що такий виступ проти Центральної Ради міг просто не удатися їм і ще більще діскредітувати Уряд. На оборону Ц. Ради могли би рушити з фронту українські части, в тилу на захист її стала б велика більшість людности України, всередині самої руської демократії через це вийшла б гостра суперечка й усе могло би скінчитися великою шкодою як для справи оборони Росії, так і для справи революції.

Замісць боротьби Уряд вибрав шлях порозуміння з Ц. Радою. Це було й демократично, й розумно, й вигідніше для самого Уряду.

Але що не з доброї волі своєї Руський Уряд прийшов до цього, що це був результат сили й тактики українства, що Уряд з великою охотою й не пішов би на таке порозуміння, про це свідчить характер, зміст і цілі переговорів Уряду з Ц. Радою. Не було в них дійсної, теплої щирости, не було отвертого, розумного признання своїх помилок і щирого бажання надалі вести справу поважно й справедливо. Тон дужчого, який примушений іти на уступки перед слабшим. Помилки? Ніяких помилок не було. А ціль: переговорами й угодою спинити переможний хід українського руху й вдержати все, що можна вдержати.

Ми розуміли це. Ми знали також, що переговорами й угодою з Урядом ми охоложуємо температуру „самочинности”, революційности мас, що, вводячи в „казенні” норми нашу боротьбу, ми з одного боку самі себе знесилюємо.

Але з другого боку можливість уникнути нерівної боротьби, а, значить, можливість через цю угоду здобути фактичне здійснення наших домагань, а з ним дістати засоби для дальшої орґанізації й відроження національних сил, ці можливости настільки більше давали позітивної користи, що ми охоче пішли на переговори.

2. Як не спинити, то хоч гальмувати.

Успішности цих переговорів сприяло ще й те, що неукраїнська демократія на Україні, як уже згадувалось, почала сама бачити, що дужчою за неї силою, а, значить, і дійсною владою являється українська демократія, що боротьба з українством не приведе до перемоги, а до крівавих конфліктів, які будуть на радість тільки вичікуючій цього реакції.

І коли до Київа прибули три міністри Тимчасового Уряду (Церетеллі, Терещенко й Керенський) для остаточного вирішення умов порозуміння, то тут уже приходило до згоди між українством і неукраїнством.

Але трудно приходило, з недовіррям, з невільним пригадуванням минулого, а бажанням виговорити більше.

І, розуміється, неукраїнська демократія займала позіцію свого Уряду, — їй хотілось удержати що можна вдержати, якось опанувати українським рухом і як не спинити його, то хоч загальмувати та хоч трохи затримати своє пануюче становище.

Як ілюстрація цього може послужити невеличка стаття з „Нової Ради” з 14. VII:

„Потребу порозуміння розуміють обидві сторони, прагнуть його й, хоч може поволі, йдуть до нього. Останніми днями висунуто вже конкретні пляни такого