Читати книгу - "Похорон богів"

перемовлявся з ними, а вся сотня ярлів та вікінгів нагадувала отару овець, яку щось наполохало. Ніхто вже не дотримував ряду й лав, а деревляни мали ще жалюгідніший вигляд, бо в обличчя їм летіли хмарк піску, листя, очеретяних волотків та куряви.

Гнані в спину кияни значно випередили іскоростенців і першими підійшли до шатра, яке стійко трималося під натиском вітру. Ледве Ярополк і Свейнальдр улізли в продухвину дверей, почорнілі й розгублені, як над полем запала справжня ніч. У хмарах щось перекочувалося й дзвеніло, небо розпорювали сині звивисті стріли перунів, почалася сильна злива, змокле шатро двигтіло й ось-ось могло впасти на голови ошелешених людей.

Чорна злива тривала чверть години, потім пішов град. Нічого подібного Ярополк досі не бачив. Градини були завбільшки від голуб'ячого до гусячого яйця — перед дверима шатра їх насипало товстим шаром, доводилося дякувати кмітливості десятних воєвод, що вгадали поставити шатро бодай боком до вітру, — інакше його давно зірвало б і понесло не знати куди.

Мимовільні в'язні забули про все на світі. Свейнальдр одно хрестився й навіщось прикладав руку до вуст, кілька гриднів і ярлів навалилися на поділ шатра всією вагою, а перуни били й били з хмар, осяваючи вкриту сліпучо-білим градовинням землю.

Деревляни так і не дійшли, не було видно майже нікого й з київської сотні, зникли навіть нерозлучні Флелаф і Карл.

Ярополк аж тепер помітив, що ввесь тремтить. Земля в наметі зболотилася, звідусіль бігла вода, полотно місцями попроривалось од граду, звідти на голови цебеніли струмки, а перуни все ганялись один за одним і моторошно реготали.

Скільки тривала ця небесна боротьба — того в шатрі ніхто не міг би сказати навіть приблизно. Та все зрештою має свій початок і кінець. Ярополк спершу помітив, що град нібито перестав, а дощ періщив по полотнищі шатра так само люто. Ярополк вибрався поповзом надвір. Пітьма не розсіювалась. Він не зміг розгледіти ні городськгх стін, ані лісу, під яким мав бути Київський полк. Київський князь так само повернувсь досередини й зіскулився, тіпаючись усім своїм єством. По якомусь часі йому здалося, що він оглух. Ярополк злякано лапнув себе за вуха. «Це мене вдарив перун», — подумав він і почав уже розтирати очі.

— Наче вляглось? — раптом почув Ярополк знайомий рипучий голос. Говорив Свейнальдр.

Вікінги повиповзали з шатра й роззирнулися, Ярополк теж вибрався надвір, тримаючи себе обома руками, щоб угамувати дрижаки.

З одного краю небо наче репнуло. Під тією голубою стрічкою прояснів бір. Над полем стояла бахка тиша, й коли б не далекі приглушені перуни, можна було б подумати, що їм наснився важкий примарний сон.

З поріділих сутінків, мов з-під землі, виник князь на коневі й веселим голосом Блуда Асмуссона поцікавився:

— Всі живі?

У таку мить веселощі здавались недоречними.

— А де полк? — Київському князеві не хотілось відповідати Блудовим хихонькам. — А сольська сотня де?!

— Всі живо-здорові! — ще веселіше засміявся Блуд, чепурний і сухісінький, неначе й не був під дощем. У далині з'явилася купка вершників, кожен вів за собою вільного коня. — Сідайте! — запросив Блуд. — Іскоростенський князь кличе всіх на гостину. Вже й меди на столі стоять!

Це була така несподіванка, що вимоклі й змучені люди пороззявляли роти. Ярополк мріяв про мирне звіщання з братом Ольгом, плекав навіть надію вирватися з чіпких Свейнальдрових пут, але про ось таку ласку богів не смів і думати.

— Де мій брат Ольг? — спитав він у Блуда.

Той широко махнув рукою в бік городських стін:

— Де ж йому бути, якщо не там!

Ярополк швидко глянув на Свейнальдра. Обличчя в старого було розгублене й бліде. Це заспокоїло Ярополка. Він легко скочив на поданого йому коня, його вже перестало тіпати, київський князь знову відчув себе дужим і легким, навіть зверхньо й зневажливо косував на світлого князя, якого двоє гриднів підсаджували в сідло. Холод і пережитий страх остаточно знесилили старого Ольговича.

Коли під'їхали до Красних воріт, Блуд махнув рукою:

— Треба до тих, бо тут місток завалився. Мабуть, підмила вода... Зігберне, кудою ближче до тих воріт?

Сотенний воєвода, безвусий рудий бородань Зігберн Лідулфост, показав праворуч. Ярополк озирнувся до надбрамних веж, де вранці маяв стяг Дажбога. Стяга не було. Над вежами стриміло тільки голе оскіпище, з якого звисав уривок білого полотна. Тур-Перун передужив Дажбога.

Обійшовши понад ровом і діставшись Чорних воріт, Ярополк із Свейнальдром та іншими вступив у город. Вузькими вуличками бігли каламутні струмки, стікаючи попід валом до городської греблі. Іскоростенці сиділи по обшарпаних небаченим градом хатах, певно, й досі видихаючи жахи минулої бурі. Лише на першому перехресті стояв бородатий дід з безрогим цапом на мотузку. Цап копилив губу й смішно кивав до киян, мовби глузував з них чи нахвалявся.

Блуд нібито по-деревлянському запитав:

— Діду, де Ольгова жупа?

Дід повагом відповів йому:

— Ззаду.

Блуд озирнувся до Чорних воріт. Попід валом тяглися самі хижки, рублені плазом і сторч. Він зареготав і стьобнув бичем діда, але влучив у козла, бо дід несподівано спритно ухилився,

— Он там наші стоять, — кивнув Лідулфост на кількох витязів, що намагалися завести коней у надто низький хлівець. Витязі показали, де княжий двір, і Ярополк подався з князями вгору. Над Іскоростенем западала ніч, і йому стало дивно: невже вони висиділи під зливою цілісінький день?

Час був не такий пізній — просто небо знову обклало й пішов набридливий дрібний дощ. На вулицях і далі не було народу, лише де-не-де траплялись купки ратних людей, які, проте, перемовлялися свейсько-урманським суржиком. І коли зайшли до княжих воріт, Ярополк уже був майже певен, що все зовсім не так, як казав Блуд Асмусович,

— Де князь? — роздратовано спитав він у Свейнальдра, зіскочивши з сідла.

— Мене питаєш? — прорипів Свейнальдр. — Ми з тобою сиділи вкупі.

Ярополк набрів у темному дворі на Местишу Варяжка й схопив його за заковраш випускного рукава, прошитого шорсткою срібною ниткою:

— Де мій брат?

— А я знаю? — Местиша сприйняв це як натяк. — Я його й бачити не бачив! Десь тут він, у городі. Хіба я відаю де?

Він сердито висмикнув заковраш