Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Шановний, ви ж не тямите, що кажете! Я не маю грошей на позички. Щодо вашого батька… Голлена, мого щирого приятеля Голлена, то це були справи… іпотека… а я… я ж бідний…

Затрусившись, він обережно позадкував, але спіткнувся й упав на задок. Молодик допоміг старому встати й узяв його попід руку.

— Але ж любий пане… Кульмане, я нічого такого не сказав. Натякнув лише, що міг би так висловитися. Одначе не зробив цього. Міг би, даймо на те, зажадати сімдесяти п’яти, а то й ста тисяч. Натомість ідеться про півста тисяч і шість відсотків. Тобто я сказав тільки те, що міг би попросити позички на таку суму.

Стариган нервово засміявся.

— Ой, ви такий дивний, пане Голдінґу. Пора нам вернутися до готелю.

Та молодик міцно вхопився за руку.

— Тримаю вас, щоб ви не впали й не зашкодили собі, — сказав він, кивнувши на урвище. — Між іншим, я міг би висловитися ще й так: «Я нещасливець. Завинили в цьому ви і — певною мірою — ваш родич. Я ладен піти на все, що тільки хоч. У цьому випадку я визбутий сумління: таких, як ви, треба нещадно викорінювати. Ми обидвоє лихварі, хоча в цьому ділі я не мастак. Надто вже порядний проти, наприклад, Йосефа Лунда. Ну а ви звичайнісінький злодій — ось така між нами різниця. Не заслужили ви на життя, паскудний старий скупердяю. Лупій, деригріш, упир — ось хто ви. А мені, молодому, бути б щасливим, сподіватися б на багато добрих літ життя. Натомість будь-коли за мною кинеться поліція. Та ще й, знаєте, мушу розлучитися. Моя жінка хоче цього. Я — ні. Я ще міг би знайти щастя, якби тільки — і то передусім — вирвався з Лундових пазурів». Тепер розумієте, чому я змушений вас ненавидіти?!

Кульман спробував вирватися.

— Відпустіть мене! — вереснув він.

— Дзуськи, — відрубав Голдінґ. — Маю добру нагоду. То кажіть: так чи ні?

— Мушу все обміркувати. Тут я не маю ніякої можливости…

— Я теж не маю.

Старий судомно вчепився за лижну палицю.

Спробував вивільнитись, і ось перед самим його лицем — молодикове з очима, повними ненависти та відчаю, а однак і з золотозубою усмішечкою.

І тоді він щосили ударив палицею.

Молодик звалився навзнак, зойкнув, вхопився за рот. Стариган пустився втікати. Не оглядався. Непогано йому вдалося — мигцем увесь спуск згори. Щойно біля самого готелю, вибираючись на гірку, кілька разів беркицьнувся.

Там і побачив, що Голдінґ все ще сидить на схилі, затуливши долонею рот.

Дві телеграми лежали й чекали. Одна — для Голдінґа. Друга — для Кульмана.

Літній чоловік розірвав і прочитав свою:

«Голдінґове становище непевне крп можна з’ясувати крп Йосеф Лунд має багато паперів крп Голдінґ потребує п’ятдесяти тисяч крп Сімон».

І подався до свого номера — відпочивати.

За годину до готелю прийшов молодик, притиснувши до вуст носовичок.

— Я спіткнувся, упав і вдарився об пеньок, — пояснив він портьє. — Вибив три зуби. Чи не надійшла мені телеграма?

Узявши її, прочитав:

«Твердо наполягаю розлученні крп їду до Рима крп дістану гроші деінде крп Ліллі».

Голдінґ прийшов у їдальню дуже пізно. Мав трохи підпухлу горішню губу, однак поводився, як завжди, невимушено. Сидячи за кавою й покурюючи сигару, Кульман розглядав його, примруживши очі.

Молодий їв насилу. Старий підійшов до його стола.

— Перепрошую, пане Голдінґу, — тихо озвався він. — Ви не проти, якщо я посиджу тут хвилинку-другу?

— Будь ласка, — відповів той, помітно шепелявлячи.

— Річ у тім, що я добре обміркував нашу справу. Гадаю, що з певними умовами я зможу роздобути гроші. Але, звичайно, мушу мати певність. І ще одне — дванадцять відсотків. Пристаєте на таке?

Молодик уважно слухав і не квапився з відповіддю. Дуже обережно жував і ковтав, болісно морщачись. Нарешті відклав виделку й став щось шукати в кишені.

— Спасибі, — сказав він, — я вже надумав запозичитися деінде. Але якась користь вам у всякому разі належиться. Ось, прошу.

І поклав на стіл золоту коронку.

— Візьміть же її, вона ваша. Дві інші лежать у снігу, не хотілося мені їх шукати. Ви один знаєте, де вони. Матимете цілий скарб, там-бо нестеменний золотий рудник.

Відтак встав з-за стола й подався до кафе.

Там не було жінки в оксамитній сукні.

— Пане офіціанте, в котрому номері мешкає пані Лінделл?

— У дванадцятому.

Зійшовши вгору сходами, він спинився біля її дверей. Не відразу постукав. Спершу видобув кишенькове люстерко й ретельно розглянув своє лице. Усмішка стала бридкою. Улле скорчив серйозну, печальну, покаянну міну.

Допіру тоді тихенько постукав у двері.

III
На новій дорозі

Вони зустрілися на роздоріжжі. Відразу було видно, хто є хто. Молодший стояв, звівши комір пальта, глибоко засунувши руки в кишені, й трохи іронічно, а трохи боязко читав назви двох індустріальних підприємств. Одне — за десять кілометрів на схід, друге — за двадцять кілометрів на захід. А прямо спереду — на півдні — розляглося невелике місто.

Старший, стоячи ззаду, пригладив свою рідку посивілу бороду й з осторогою обізвався:

— Це, мабуть, служить для того, щоб вивчити географічну карту. Га?