Читати книгу - "Поза часом"

як і чимало листів, чимало оповідань, існують послання, що є такими собі кинутими в море пляшками і проникають у повільні, чарівливі sea-changes [63], які Шекспір відтворив у «Бурі» і які через багато років невтішні друзі викарбували на надгробку, під яким на цвинтарі Гая Цестія в Римі спочиває серце Персі Біші Шеллі.

Саме так, на мою думку, слід чинити із глибинними звістками: пляшки неквапно пливуть повільним морем; так само неквапно прокладатиме собі шлях ця пляшка, що шукає вас під вашим справжнім іменем, а не під ім’ям Гленди Гарсон, яка теж була вами, але яку сором’язливість і ніжність змінили, не змінивши суті, так само, як, не змінюючись, змінюєтеся ви від фільму до фільму. Я пишу жінці, котра дихає під безліччю масок, в тому числі й тією, яку я вигадав, щоб не образити вас; я пишу вам, бо ви також вийшли на зв’язок зі мною під масками письменника, що я напнув на себе; відтак ми маємо право спілкуватися ось так, адже сьогодні, хоч таке годі було припустити, до мене дійшла ваша відповідь, ваша власна пляшка, кинута в море: вона розбилася об скелі цього затону й наповнила мене втіхою, під якою криється невиразний страх; він не притлумлює втіхи, він робить її панічною, відкидає за межі будь-якої плоті та будь-якого часу, чого, поза сумнівом, і прагнули ви та я, кожен по-своєму.

Непросто писати вам це, адже ви нічого не знаєте про Гленду Гарсон, однак скидається на те, що я мушу марно пояснювати вам щось таке, що певним чином є сенсом вашої відповіді: все відбувається немов у різних площинах, у двоїстості, що робить безглуздим будь-який звичний спосіб спілкування; ми пишемо чи граємо не для себе, для інших, через те цей лист набуває форми тексту, який читатимуть інші й, імовірно, ніколи не прочитаєте ви або прочитаєте, але через багато днів, так само, як і ваша відповідь уже давно була відома іншим, а я одержав її лише днів зо три тому та й то випадково, завдяки подорожі. Гадаю, якщо все відбувається таким чином, не варто й намагатися встановити прямий контакт; мабуть, існує лише один спосіб сказати вам це: знову звернутися до тих, хто прочитає моє оповідання як художній твір, таке собі оповідання в оповіданні, коду до чогось, чим слід завершити твір, аби надати йому тієї досконалості, якою, на мою думку, повинні відзначатися добрі оповідання. І якщо я нехтую цим правилом, якщо у властивий мені спосіб пишу вам це послання, яке ви, можливо, ніколи не прочитаєте, то саме ви змушуєте мене до цього, спонукаєте мене вам це писати.

Отож, взнайте те, чого ви не могли знати, а проте знаєте. Два тижні тому Гільєрмо Шавенсон, мій мексиканський видавець, вручив мені перші примірники книжки оповідань, яку я писав останнім часом і назва якої збігається з назвою одного з них — «Ми дуже любимо Гленду». Оповідання, звісно, написані по-іспанськи, їх лише за кілька років перекладуть на інші мови, вони щойно на цьому тижні з’явилися в

Мексиці, отже, ви ніяк не могли читати їх у Лондоні, де мене до того ж майже не читають, а тим паче по-іспанськи. Я повинен розповісти вам про одне з них, відчуваючи водночас — і саме в цьому полягає жахлива двозначність ситуації — всю марність справи, оскільки ви дивним чином, зрозуміти який можна лише з самого оповідання, вже з ним знайомі; всупереч здоровому глузду, розумом не збагнути як, відповідь, яку я щойно одержав, це доводить і змушує мене робити те, що я роблю зараз, попри весь абсурд, якщо це справді абсурд, Глендо, а проте я так не вважаю, хоча ні ви, ні я не знаємо, про що тут ідеться.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, хоча не можете пам’ятати того, чого ніколи не читали, бо на цих сторінках ще не висохла друкарська фарба, що в тому оповіданні йдеться про компанію приятелів із Буенос-Айреса, такий собі клуб людей, пов’язаних швидкоплинним братерством: усі вони ніжно й захоплено люблять вас, актрису, названу в оповіданні Глендою Гарсон, однак чия кар’єра в театрі та кіно відтворена доволі прозоро, щоб кожен, хто на це заслуговує, міг упізнати вас. Оповідання доволі просте: друзі так люблять Гленду, що вважають скандальними й не можуть стерпіти в її фільмах бодай незначні відхилення від досконалості, яку обстоює та, якої потребує справді велика любов, тоді як деякі посередні режисери потьмарюють те, що ви, безперечно, шукали під час зйомок. Як і кожна історія, що передбачає катарсис, кульмінацію в очисній жертві, моє оповідання поступається правдоподібністю в ім’я більш глибинної та потаємної правди; відтак члени клубу роблять усе для того, щоб заволодіти копіями менш досконалих фільмів, і переробляють ті епізоди, де просте вилучення або ледь помітна зміна монтажу здатні виправити непростимі похибки первісної версії. Гадаю ви, як і вони, не переймаєтеся жалюгідною практичною неможливістю зображеної в оповіданні без зайвих подробиць маніпуляції; просто відданість та гроші роблять свою справу, й одного чудового дня клуб може вважати своє завдання виконаним і перейти до щасливого сьомого дня творення. Особливо щасливого ще й тому, що саме тоді ви повідомляєте, що залишаєте театр і кіно, несамохіть довершуючи роботу, яку повтори та час могли б кінець-кінцем зіпсувати.

Несамохіть… Ох, Глендо, я — автор оповідання, однак тепер уже не можу стверджувати того, що здавалося мені таким зрозумілим, коли я його писав. Тепер я одержав вашу відповідь, і щось таке, що не має нічого спільного з розважливістю, змушує мене визнати, що відхід Гленди Гарсон від справ був дещо дивним, ледь не вимушеним, якщо бути справедливим, пов’язаним із діяльністю якогось невідомого й далекого клубу. Однак я переповідаю вам далі своє оповідання, хоча зараз його фінал здається мені жахливим, а проте я змушений вам його переповісти, оскільки цього не можна уникнути, тому що це є в оповіданні, тому що це вже десять днів відомо в Мексиці, а надто тому, що ви також це знаєте. Просто через рік Гленда Гарсон вирішує повернутися