Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Тим більше, зостаньтеся. Мені здається, все це може бути між собою якось пов’язане. Цікаво, як. От і дізнаємося разом.

Ставало все цікавіше. Картини із зафарбованими автографами художників, котрі господиня маєтку видає за свої; збори виборчого штабу, єпископ, котрий згоден підтримати кандидата на виборах залежно від того, що йому за це запропонують, старовинне полотно, якому господиня маєтку таємно шукає покупця...

— Ви читали Льюїса Керролла? — поцікавилася я у отця Люка.

— Вибачте, що? — він здивовано подивився на мене крізь скельця своїх окулярів.

— Ну, «Алісу в Дивокраї», — нагадала я. — Книгу, в якій вона потрапляє до Чирвової Королеви...

— А... так, читав. У дитинстві.

— У мене таке враження, що Аліса сьогодні я.

— Тоді дозвольте, я буду сьогодні Вашим Білим Кроликом, — проказав отець Люк зі своєю дивною посмішкою, дістаючи мені з таці канапку. — Послухаєте мене, і я Вам покажу, наскільки глибока кроляча нора.

— А канапка виконує роль червоної чи синьої таблетки? — поцікавилася я, бо на Білого Кролика отець Люк аж ніяк не тягнув. А от на роль Морфеуса з «Матриці» — навіть дуже.

— Червоної.

Схоже, отець Люк не тільки читав Льюїса Керролла, але й був фанатом «Матриці». Що ще могло мене більше здивувати сьогодні?

— Гаразд, я залишаюся. Однак Ви все одно мене випустите на хвилинку.

Вікарій, сама галантність, допоміг відсунути стільця. Я майже безшумно вийшла з-за столу. Попрямувала до виходу, маючи на меті запитати прислугу пані Зірки, де знаходиться вбиральня. Шукати її не довелося довго. Ось вона: двері з мініатюрною мармуровою фігуркою хлопчика, що справляє нужду у горщик. Прочинила двері. Ого!.. Та тут можна жити! Тонкий ненав’язливий аромат троянд, дорогуща сантехніка.

Я подивилася на своє відображення в дзеркалі. Дивний він, отець Люк. В житті не зустрічала таких священиків. Хоча чому дивуватися? Він європеєць. Можливо, це все й пояснює. Чекати? Чого? Що ще може статися сьогодні? Але я дала слово, тож порушити його було б, як мінімум, неввічливо.

Цокання підборів за дверима та голоси вивели мене з роздумів. Хтось наближався до вбиральні, а я не зачинила за собою двері... Та цокання пролунало вздовж стіни, а далі — по дерев’яних східцях, що вели на другий поверх.

Я обережно прочинила двері і виглянула, встигнувши захопити поглядом краї чорної сутани єпископа Кармеллі та ноги в елегантних черевичках пані Зірки...

Цікавість підштовхнула мене вперед, і я нечутно вийшла в коридор. Обережно скинула взуття та босоніж стала підніматися слідом за пані Зіркою та її супутником.

— Подивіться, хіба вона не прекрасна? — почула я голос господині маєтку крізь шурхіт тканини. — Я не знаю точно, скільки їй років, але, схоже, вона досить старовинна.

Боже, що я роблю? Чому я тут? Але цікавість знову взяла своє. Я піднялася на сходинку вище, а потім ще і ще. Звідси, з прольоту між східцями, відкривався вид на одну з кімнат — мабуть, робочий кабінет пані Зірки. У ледь причинені двері виднівся край масивного столу червоного дерева, ніжка мольберта та хвилі сірої тканини, недбало скинутої на підлогу.

— Так, пані Зірко, судячи з усього, картина й справді старовинна. І рама далеко не нова... Але... якщо Ви бажаєте продати цю картину, — голос єпископа Кармеллі звучав стурбовано, — на жаль, я не знаю, чим Вам допомогти.

— Це чудова інвестиція для костелу! — промовила пані Зірка.

Та єпископ Кармеллі стояв на своєму.

— На жаль, це не старовинна ікона, яка зможе виправдати затрачені на неї кошти пожертвами прихожан та паломників. Це просто картина, пані Зірко. Гарна, старовинна картина... Але вона не представляє релігійної цінності.

Єпископ Кармеллі намагався пояснювати м’яко, спокійно, але пані Зірка, роздратована тим, що не виходить так, як їй хочеться, вже помітно нервувала.

— Але ж придивіться уважніше, панотче! Ці вершники... Вони лицарі. Більше того, вони схожі на хрестоносців чи тих, як вони... тамплієрів!

— Тим більше! — проказав єпископ. — Тамплієри — відступники, єретики. Такими, в усякому разі, їх визнає католицька церква.

— Подивіться, один з них в руках тримає якусь чашу! — продовжувала пані Зірка. — При бажанні Ви могли б видати цю картину за якусь середньовічну ікону... Ну, не знаю... Ікону Чаші Граалю чи щось у такому дусі.

— А лицаря, який тримає цю чашу, за Святого Дунстана! — розсміявся єпископ Кармеллі. — Ні, моя люба пані Зірко, на таке я не піду. Та й фінанси у костелі, як Ви розумієте, не належать мені персонально. Жоден із священиків парафії не погодиться на такий ґешефт.

— Але мені потрібні гроші, панотче, — голос пані Зірки не просив, а, здавалось, наказував. — Мені потрібні гроші на вибори! Інакше мені не буде чим заплатити цій зграї, що сидить внизу та жере мої канапки. У мене не буде грошей на те, аби провести гідну рекламну кампанію!

— Але пані Зірко!

— Знайдіть мені гідного покупця! — наполягала вона. — Ви ж знаєте багатьох колекціонерів в Італії, звідки Ви родом! Невже нікого не зацікавить це полотно?

— Пані Зірко... — то, здавалося, молив уже єпископ Кармеллі. — Все не так просто! Я священнослужитель і не можу брати